Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Несподівано Відьма хоробро ступила назустріч Леву. Він усе наближався, співаючи, повільною і важкою ходою. Він уже був від них на відстані дванадцятьох ярдів. Вона підняла руку й кинула сталевий брус прямо йому в голову.
Ніхто, а тим паче Ядіс, не схибив би з такої відстані. Сталевий брус ударив Лева між очима. Він відскочив від його лоба й упав на траву, важко гупнувши. Лев ішов собі далі. Його хода не була ані повільнішою, ані швидшою, ніж раніше. Ви не могли б угадати, чи він бодай відчув, що його вдарили. Хоч його м’які лапи не створювали шуму, але ви відчували, як земля тремтить під його вагою.
Відьма закричала й кинулася навтьоки; через кілька секунд вона зникла між деревами. Дядько Ендру обернувся, щоб побігти за нею, перечепився через корінь і впав обличчям у невеличкий струмок, який збігав униз, щоб приєднатися до річки. Діти не ворухнулися. Вони навіть не були впевнені, що їм хочеться втікати. Лев не звертав на них уваги. Його величезна червона паща була роззявлена, але він співав, а не рикав і не гарчав. Він пройшов біля них так близько, що вони могли б доторкнутися до його гриви. Вони страшенно боялися, що він обернеться й подивиться на них, але, хоч як дивно, а вони водночас хотіли, щоб він на них подивився. Але з того, як він байдуже їх проминув, можна було подумати, що вони невидимі й не мають запаху. Коли він пройшов повз них на кілька кроків уперед, він обернувся, знову їх проминув і подався в напрямку сходу.
Дядько Ендру, відкашлюючись і відпльовуючись, зіп’явся на ноги.
— Тепер, Діґорі, — сказав він, — ми позбулися тієї жінки, а страшний лев пішов геть. Дай мені твою руку й негайно надінь кільце.
— Відійди, — сказав Діґорі, відступаючи. — Тримайся далі від нього, Поллі. Підійди до мене. А тебе, дядьку Ендру, я остерігаю: ступиш ще один крок — і ми зникнемо.
— Зроби негайно те, що я тобі наказую, сер, — сказав дядько Ендру. — Ти геть неслухняний хлопець із поганою поведінкою.
— Не бійся, — сказав Діґорі. — Але ми хочемо залишитися тут і побачити, що саме відбудеться. Я думав, ти хочеш познайомитися з іншими світами. Хіба тобі не подобається, що ти тут?
— Подобається! — вигукнув дядько Ендру. — Подивися, в якому стані я перебуваю. А це були мій найкращий сурдут і найкраща камізелька. — Він і справді мав жахливий вигляд. Бо, звичайно ж, чим ліпше ти вдягнувся на початку, тим гірший вигляд ти маєш після того, як виліз із розтрощеного кеба й упав обличчям у брудний струмок. — Я не кажу, — додав він, — що це не надзвичайно цікаве місце. Якби я був молодший, можливо, я знайшов би енергійного молодика, якого послав би сюди на розвідку. Одного з тих, які полюбляють полювати на великих звірів. Ця країна може дати велику користь. Клімат тут чудовий. Я ніколи не дихав таким повітрям. Думаю, я поводився б інакше, якби обставини були сприятливішими. Якби в нас була бодай рушниця.
— До біса рушниці, — урвав його власник кеба. — Піду, мабуть, і витру Аґрусу спину. У цього коня більше тямки, ніж у деяких людей, що їх я знаю.
Він пішов до Аґруса, і звідти почулося те шарудіння, яке створюють конюхи, коли обтирають коней.
— Ти досі думаєш, що Лева можна було б убити з рушниці? — запитав Діґорі. — Він навіть не помітив, коли його вдарили сталевим брусом.
— Попри всі її вади, — сказав дядько Ендру, — це хоробра дівка, мій хлопче. Як їй вистачило сміливості утнути таку річ!
Він потер руки й клацнув суглобами, так ніби знову забув, як Відьма знущалася з нього, коли була з ним поруч.
— Вона вчинила підло, — сказала Поллі. — Яку шкоду він їй заподіяв?
— Отакої! Що це? — вигукнув Діґорі. — Він кинувся вперед, щоб роздивитися щось лише за кілька ярдів від них. — А ходи-но сюди, Поллі. Ходи сюди й подивись.
Дядько Ендру пішов із нею; не тому що йому було цікаво, а тому, що хотів перебувати недалеко від дітей — йому міг випасти шанс украсти їхні кільця. Та коли він побачив те, на що дивився Діґорі, то навіть у нього прокинувся інтерес. То була досконала маленька модель ліхтарного стовпа близько трьох футів заввишки, але вона ставала довшою й товщою, поки вони на неї дивилися; власне, вона росла, як ростуть дерева.