Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Ось вона, та жінка, ось вона! — вигукнув товстий чоловік, показуючи на Ядіс. — Виконуйте свій обов’язок, констеблю. Вона взяла з моєї крамниці на сотні й тисячі фунтів товару. Подивіться на перли на її шиї. Вони мої. І вона подивилася на мене чорним оком, а це ще гірше.

— Чорне око вона справді має, — сказав хтось із натовпу. — І таке гарне чорне око, якого я раніше не бачив. Красуня! І дуже сильна жінка!

— Пропоную вам покласти сирий біфштекс на ваш товар, тоді він буде в безпеці, — сказав хлопець різника.

— То що тут сталося? — запитав найголовніший із полісменів. — Ну ж бо, розкажіть.

— Я ж вам сказав, що вона… — почав товстий чоловік, але тут хтось вигукнув:

— Не дозволяйте старому, який був у кебі, накивати п’ятами. Бо він теж був із нею.

Старий джентльмен, безперечно, не хто інший, як дядько Ендру, щойно вибрався з-під уламків кеба й потирав свої синці.

— Ну ж бо, — сказав полісмен, обертаючись до нього, — розкажіть мені, що тут сталося.

Дядько Ендру промурмотів із-під розчавленого капелюха щось нерозбірливе.

— Облиште це, — суворо сказав йому полісмен. — Тут не до жартів. Скиньте капелюха, ви мене чуєте?

Це було легше сказати, аніж зробити. Дядько Ендру довго й марно змагався зі своїм капелюхом, тож двоє інших полісменів схопили його за криси і стягли з голови.

— Дякую вам, дякую, — сказав дядько Ендру слабким голосом. — Дякую. Господи, я геть розбитий. Якби хтось приніс мені трохи бренді…

— А тепер послухайте, будь ласка, мене, — сказав полісмен, діставши з кишені великий записник і маленький олівець. — Ви відповідаєте за цю молоду жінку?

— Стережіться! — вигукнуло кілька голосів, і полісмен відстрибнув на крок назад саме вчасно.

Кінь буцнув його задньою ногою, яка, напевне, убила б його. Потім Відьма повернула коня так, щоб він дивився на натовп, а його задні ноги опинилися на тротуарі. У її руці з’явився довгий блискучий ніж, і вона почала визволяти коня від розбитого екіпажа.

А Діґорі намагався знайти таке місце, з якого він міг би доторкнутися до Відьми. Це було не так легко, бо з того боку, де він стояв, було надто багато людей. Щоб підійти до неї з протилежного боку, він мав пропхатися між копитами коня й рейками, що обгороджували «площу» довкола будинку. Бо дім Кеттерлі мав підвал. Якщо ви бодай трохи знаєте про коней, а тим більше бачили, в якому стані щойно перебував цей кінь, то ви розумієте, що такий маневр був би дуже небезпечним. Діґорі знав багато про коней, але він стиснув зуби й наготувався проскочити повз грізні задні копита, як тільки настане слушна мить.

Червонопикий чоловік у капелюсі-котелку пропхався наперед натовпу.

— Отакої! — сказав він. — Та це ж мій кінь, на якому вона сидить, і мій кеб, який вона перетворила на купу трісок.

— Говоріть по черзі, — сказав полісмен. — Прошу вас, говоріть по черзі.

— Але ж у нас немає часу, — сказав власник кеба. — Я знаю цього коня краще, ніж ви. Він не звичайний кінь. Його батько був бойовим конем офіцера в кавалерії, справді був. І якщо молода жінка й далі збуджуватиме його, тут станеться вбивство. Пропустіть-но мене до нього.

Полісмен був лише радий, що йому випала добра нагода відійти від коня. Власник кеба підступив до нього на крок, подивився вгору на Ядіс і сказав досить приязним голосом:

— А тепер, міссі, дозвольте мені підійти до його голови, а ви тихенько злізайте. Ви леді, й вам не потрібні всі ці неприємності, хіба не так? Ви хочете піти додому, випити філіжанку смачного чаю і спокійно лягти до ліжка. Вам там стане набагато краще. — Водночас він простяг руку до голови коня зі словами: — Тихіше, Аґрусе, тихіше, хлопче. Заспокойся.