Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Скільки тобі років? — запитав Овид.

— Чимало, — відповіла Марго, уникаючи розповідати про себе.

— Неправда. У тебе дуже гарні очі, молоді. Тобі не більше шістнадцяти.

— Майже п’ятнадцять.

— Навіщо ж ти хотіла мене обдурити?

— А чого ти допитуєшся? — перелякано запитала Марго.

— Я хочу влаштувати тебе на роботу в моєму селі, то маю більше про тебе дізнатися.

— Навіщо? Для чого ти переймаєшся мною? Адже я для тебе чужа людина! — дивувалася Марго.

— Так, але мені шкода тебе, я не хочу, щоб ти замерзла де-небудь у лісі чи померла з голоду.

— Я не знала, що люди такі добрі, — стиха мовила Марго, але Овид почув її.

— Бідолаха, життя скривдило тебе, — співчутливо мовив він.

Марго зашарілась і вперше за цей чорний день зраділа, що на ній капюшон. Їй стало дуже соромно за себе.

«Я не варта жалю», — хотіла сказати Марго, але промовчала. Вона радше померла б, аніж зізналася Овиду, хто вона і за що її покарано.

— Приїхали! — радісно мовив Овид. Він аж сяяв від щастя: скоро побачить своїх рідних, поцілує наречену.

«Він знову вдома, а я… — подумала Марго, — я вигнанка, не маю більше ні дому, ні батька — нічого не маю…»

Санчата заїхали на широку, розчищену від снігу вулицю й зупинились перед гарною великою хатою.

Марго щойно помітила, що надворі вечір.

«Невже я провела в дорозі цілісінький день?» — здивувалась вона і зараз же відчула, що їй холодно й хочеться їсти.

В хаті світилося, з комина підіймався дим, десь за парканом, у дворі, загавкав собака.

— Це Кудлань, — весело мовив Овид. — От я і вдома. Ходімо, познайомлю тебе з батьками. Я думаю, ти залишишся в нас.

Вони ввійшли у двір. Велетенський чорний собака кинувся назустріч, радісно загавкав, заметляв хвостом: він упізнав молодого хазяїна. Марго перелякано тулилася до Овида, їй здавалося, що Кудлань покусає її через її потворство. Та пес підійшов до неї й зазирнув у вічі.

І Марго зрозуміла, що собака її не зачепить. Дівчина погладила Кудланя й пішла за Овидом до хати.

В кухні, за великим столом, накритим на вечерю, сиділи Овидові батьки й дівчинка років десяти. Коли Овид зайшов, мама скочила й ну обнімати і цілувати сина. Тоді й батько підійшов і привітався з ним.

— Лутто! — Овид радісно усміхнувся дівчинці. — А що вона робить у нас так пізно?

— Синочку, в грудні сталося лихо. Уся Луттина рідня загинула під час пожежі. А Лутта, — мама зітхнула, — так довго дивилася на вогонь, що аж осліпла. Ми прихистили бідолаху.

Овид посумнішав.

— А хто це з тобою? — перелякано спитала мама, показавши на Марго.

— Це жебрачка, мамо, я підібрав її на великій дорозі.

— Ти такий же добрий, як і був, синку, зовсім не змінився. Але що ми робитимемо з нею? У нас для неї роботи немає.

— Тоді я відведу її до Міранди. — І Овид, кивнувши Марго, вийшов.

Дівчина пішла за ним, а в очах у неї стояли сльози — так вразила принцесу історія маленької Лутти.

«Вона, як і я, сирота», — подумала Марго.