Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Після 1349 року «Львівське королівство», про яке йшла мова у «Книзі знань…», припинило існування. Ось такі анекдоти підкинули нам історики.
Того, 1323-го, року католицькій Польщі вдалося досягти тільки часткового успіху. Під тиском скатоличеної частини роду Галицьких та Польського королівства представнику польських князів удалося, після довгих перемовин із Великим Галицько-Волинським князем Дмитром Юрійовичем, зайняти волинську частину князівства. Відбулося таке лише 1325 року під папською загрозою воєнного походу. Послухаємо давніх польських хроністів:
«Польський хроніст XIV ст. Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].
А далі вже фантазують українські історики, щоби забезпечити князю Болеславу руський (український) престол. До речі, Ян із Чарнкова такого не говорив.
«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II або Юрій-Болеслав. Вокняжився він близько 1325 року…» [52, с. 107].
Що цікаво зазначити, на загальнодержавних документах, які немовби залишилися після Юрія II, чомусь стоїть печатка його діда — Короля Юрія І, що зайвий раз свідчить, що Юрій-Болеслав Великим князем не був. Послухаємо:
«Він (Юрій-Болеслав. — В.Б.) називав себе «з божої ласки уродженим князем», «князем Руського королівства» та користувався печаткою свого діда Юрія І» [53, с. 24].
Українські історики досі розповідають старі вигадки, не задумуючись, що говорять. Чудово попрацювали давні польські хроністи та пізніші московські шовіністи, понакидавши до історичних документів велику кількість фальшивок.
Говорити про прийняття князем Болеславом Тройденовичем православної віри не доводиться хоча би тому, що в історичних джерелах є свідчення про перебування його в католицькій вірі уже в 1331 році та відверте ігнорування ним українського православ’я. Тому не дивно, що «7 квітня 1340 року Юрія II отруїли бояри» [53, с. 25].
Скоріше за все, ті, які й обирали його князем.
Зазначимо, що в ті роки — перша половина XIV століття — переважна більшість населення Волині та Галичини тяжіла до православної релігії, тому й не дивно, що відверта демонстрація князем несприйняття віри переважної більшості людей держави закінчилася для нього повним фіаско.
У Польщі 1340 року сидів на троні з 1333-го новий король Казимир III, який, по суті, нічим не був пов’язаний з Руссю. Отримавши звістку про отруєння князя католика Болеслава-Юрія II у Володимирі та знаючи, що Великий князь Галицько-Волинської держави Дмитро Юрійович з воєнною дружиною обов’язково буде присутнім на заходах із поховання, польський король Казимир III не поїхав на похорон свого родича, а, зібравши невелику шайку-ватагу, рушив до столиці держави — Львова.
«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці (раніше про це вже йшлося. — В.Б.) «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частками дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].
Не будемо розповідати, що ще поцупив польський король зі Львова та яких збитків він завдав Великому Галицько-Волинському князівству.
Довідавшись про цей бандитський напад на столицю, Великий князь Дмитро разом із сином Данилом, звичайно, вирушив до Львова та прогнав непрошеного гостя.
Сучасні українські історики всю заслугу в протистоянні з поляками 1340 року приписують вигаданому боярину Дмитрові Дедьку. Послухаємо: