Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Історичні джерела засвідчили, а історики визнають, що у другого короля Русі Юрія Львовича було дві дружини.

Саме перша дружина народила йому сина Михайла десь у 1281–1282 році, який, за Літописом Руським, помер 1284 року, «будучи малим». Літопис Руський доведений до 1292 року, і в ньому немає жодної згадки про смерть першої дружини князя Юрія Львовича та його наступне одруження. Тому, треба думати, що польські хроністи та пізніші московські історики (знамениті дяки), розриваючи рід Данила Галицького на дві складові частини — Галицьких і Острозьких, — були зацікавлені розірвати його саме на 1292-му році. Скоріше за все, узимку із 1292 на 1293 рік померла перша дружина князя Юрія, і на початку 1293-го, маючи від народження 31 рік, син Великого князя Лева Даниловича Юрій одружився вдруге. На мою думку, його другою дружиною була українська княжна Варвара.

Хочу звернути нашу увагу на той незаперечний факт, що рід українських князів Острозьких вів своє походження від князя Данила Галицького та Святого Володимира Київського. Це визнавалося незаперечним фактом у Польській державі та у Великому Литовсько-Руському князівстві в XV–XVII століттях.

Ось що пишуть з цього приводу сучасні українські історики:

«За часів В.-К. Острозького й невдовзі після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що Острозькі ведуть свій початок від давньоруських князів, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлює в панегіричній поемі придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалід «Про Острозьку війну…» (1600)… Так само письменник-полеміст Захарія Копистинський… в апології «Про всесвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», власне, частини об’ємного твору «Полінодія» (початок 20-х рр. XVII ст.), твердить, ніби цей рід сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та Данила Романовича (Галицького. — В.Б.). Нащадками давньоруських князів вважали Острозьких також польські хроністи Матвій Стрийковський, Олександр Гваньїні та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кінці XVI — на початку XVII ст., що засвідчив австрійський дипломат Е. Лясота 1594 р. у своїх записах про Україну» [46, с. 7–8].

Мені важко стверджувати, що після XVII століття, після окупації Русі (України) Московією, українські історики мають у своєму користуванні більше достовірних джерел, ніж у часи до окупації. Тому недовіряти в цьому питанні європейським хроністам, історикам та дипломатам ХV–ХVІІ століть не слід.

Звичайно, у 31-річного князя Русі (України), її короля — Юрія Львовича, від другої дружини були діти. Серед них — син Дмитро Юрійович, що засвідчив у своєму поминальнику Києво-Печерській лаврі знаменитий полководець Костянтин Острозький (Галицький) напередодні власної смерті (1530 рік). Пізніше це питання дослідимо детальніше. Як побачимо, саме 1293 року князь Юрій Львович одружився другий раз, і Літопис Руський не міг про те не написати.

Ось тому польські хроністи й приховали факт другого одруження князя Юрія та народження в його новій сім’ї ще одного сина — князя Дмитра, аби дати польському королю Казимиру III, який посів польський королівський престол у 1333 році, можливість стати претендентом на Велике Галицько-Волинське князівство та, по суті, — загарбати його 1349-го. Робили це з огляду на те, що нова дружина князя Юрія — Варвара, будучи від народження українкою (православною), позбавляла Папський престол та Польську Корону «законного шляху» заволодіння руською землею.

Сполошилися всі найближчі католицькі сусіди: польський король, угорський король, імператор Германської імперії, а головне — католицький Папський престол. Та того, 1323 року, виконати головний задум — заволодіти Великим Галицько-Волинським князівством — їм не вдалося. Поки польський король Локетек вів листування із Папським престолом, угорським королем та германським імператором, пояснюючи свою поведінку, Львівський престол Великого Галицько-Волинського князівства зайняв православний нащадок роду — Дмитро Юрійович Галицький, якого, за підказкою польських хроністів, українські історики досі видають за боярина Дмитра Дедька, що є звичайним «доважком брехні». У 1323–1349 роках «Львівська боярська республіка» існувати не могла. Її би за 26 років існування придушили чи то руські (українські) князі, чи то католицькі держави, які й полювали, насамперед, за Львівським королівським престолом. А доказом цього твердження є свідчення іспанського мандрівника та його праця «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Ця праця написана саме про ті роки (1323–1346). У ній нема жодного слова про «Львівську боярську республіку» та її правителя боярина Дмитра Дедька. То як таке могло трапитися в європейському документі?