Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
«Беззаперечною заслугою Дмитра Дедька є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом…» [44, с. 121].
Звичайно, історики розуміють весь анекдотизм такого трактування подій — спільні сили Угорщини та Польщі у ті роки значно переважали воєнні сили не тільки Галичини, а й усього Великого руського князівства, тому ті ж історики в іншій книзі пишуть таке:
«Дмитро Дедько разом з князем Данилом Острозьким зустрічали у 1340 році ординські війська, що допомогли відбити польську інтервенцію» [52, с. 48].
Українські історики, певно, розуміють, що хани Золотої Орди на прохання якогось боярина Дмитра Дедька посилати військо не будуть. Для них ця особа могла бути тільки звичайним узурпатором влади. Тому ті ж самі історики змушені були залучити до цього ще й князя Данила Острозького. А чому це раптом князь Данило Острозький пішов допомагати узурпатору влади у Львові, якомусь Дедьку? Звідкіля, взагалі, він взявся? Мовчать шановні історики. Московські боси не пояснили, як відповідати на такі запитання. Та головне навіть не це. Допомога від Золотої Орди могла прибути до Львова тільки за 6–8 місяців. А то вже 1341 рік. Опріч того, хан Узбек за часів свого правління, взагалі, підтримував Польщу, а не Велике руське князівство, тож ніякої допомоги Львову не надавав.
Маємо суцільні історичні винятки із правил. Немов звернулися до російської історії.
Тому ще раз нагадуємо: дізнавшись про грабіж Львова, нащадки Данила Галицького — Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові.
Зазначимо: викравши королівські регалії в 1340 році зі Львова, польська держава досі не повернула їх Україні.
Це надзвичайно принципове питання. То було перше завдання католицької церкви — позбавити Русь (Україну) наданих державних символів. За державні символи — клейноди (інсигнії) — в середні віки точилися війни, їхня втрата прирівнювалася до втрати влади.
Виконавши перше завдання, позбавивши Русь (українців) та їх князів державних символів, польський король Казимир III та Папський престол почали готуватися до подальшого загарбання нашої землі. Готувалися планомірно, без поспіху.
«Очевидно, що край (Галичина. — В.Б.) не був залежний від Польщі, бо 1341 р. Папа звільняє Казимира III від дотримання складеної присяги, що відкриває дорогу до поновлення військових дій. Пізніше король домовляється з татарами… Казимир III обіцяв їм платити… в обмін на… (татарську. — В.Б.) згоду його панування в Галичині» [52, с. 19].
І, врешті, послухаємо останнє:
«Казимир III… (1333–1370). Після примирення 1340 року король не мав наміру відмовлятись від своїх … претензій на Галицько-Волинську державу. В цьому його підтримували угорський король Людовік і папа Климент VI, котрий призначив на поневолення краю Польщею половину папської десятини протягом 4-х років і під тиском котрого Тевтонський орден підтримав у війні Польщу» [53, с. 27].
Казимир III чекав слушного часу. І він його дочекався у 1349 році, коли Великий Галицько-Волинський князь Дмитро разом із своїм сином Данилом на чолі війська перебували у воєнному поході, скоріше — десь на сході держави.
Завдавши несподіваного, підступного удару, польський король Казимир III загарбав більшу частину Галичини та Волині: Холм, Белз, Берестя, Львів, Галич, Володимир тощо. Не забуваймо — ще з часів Данила Галицького велику частину населення новозбудованих міст, як у Польщі, так і в Русі, становили запрошені майстрові люди — німці. Будучи в ті роки католицького віросповідування, вони, звичайно, підтримали заклики новоприбулих пастирів, що прийшли із королем, і тут же переметнулися на бік загарбників. Таким чином, воєнна міць католицького короля Казимира III подвоїлася — потроїлася, маючи економічну підтримку Папи Климента VI та воєнну — угорського короля Людовіка.
Розпочалася довга, виснажлива війна руського(українського) князя Дмитра Галицького проти польсько-угорської окупації.
Звичайно, з 1349 року Дмитро Галицький переніс свою столицю до Луцька, а сина Данила посадив в Острозі.
«До самої смерті 4.08.1383 р. (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви Св. Катерини на переписаному ним Псалтирі в річницю смерті великого князя… Дмитра,.. яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі)… Дмитро… не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340–1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк…» [52, с. 48].