Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
Що вона їм вчинила? В неї і думки тоді не було напасти на когось із них, а надто на їхніх беззахисних малюків, хоча ті були ще слабшими, ніж верескливі діти дикого вепра.
Але відтепер вона не матиме жалю ні до кого з цих двоногих. Ні до старого, ні до малого.
Зненацька до неї долинув віддалений тупіт. Дика кішка рись зловтішно засичала і, перемагаючи біль, що на кожному кроці бив їй у тім'я, почала скрадатися до дороги, яку проклали ті двоногі.
Мономах любив швидку їзду. Ледь вибравшись за Римів, він стиснув коліньми кінські боки і його білий огир одразу вихопився наперед. Галопом пролетів князь вузькою лісовою дорогою, першим процокотів по мостках через Портяну, затим через Іржавицю і щез межи присульських верболозів та очеретів.
Коли супровід знову наздогнав його, княжий оґир уже щипав траву, а сам князь стояв на високому, підточеному Сулою, пагорбі. Рвучкий вітер шарпав його червоне корзно, куйовдив прихоплену першою сивиною чуприну, проте князь на те не зважав. Він стежив за двома кінними постатями, що повільно малішали на овиді, і думав про щось своє. Ліворуч з-за очеретів визирало селище, що складалося з половецьких юрт та глинобитних хаток, яких так багато на Переяславщині.
— Як вживаєтеся з горошинськими? — не обертаючись, запитав він Муровця з дідом Овсієм, коли ті спішилися і теж зійшли на пагорб. — Не чубитеся?
— Та поки що Бог милує, — відказав дід Овсій.— Бо коли, князю, по совісті, то ми хоч і не зводимо очей зі степу, але ці горошинці знають куди більше, що там діється.
— Це ж чому? — поцікавився князь.
— Вони хоч і туляться до нас, все ж мають родаків чи не в кожній орді. Тож їздять одне до одного в гостину і часом дізнаються таке, що нам і не снилося.
— Молодці, — якось неуважливо похвалив князь горошинських, не відводячи погляду від засульської далечіні. І якось дивно було бачити тугу і смуток, що на хвилю застигли в його сірих очах.
Муровець скоса зиркнув на свого князя і співчутливо зітхнув: схоже, князеві не спадала з думки доля його улюбленого сина Святослава.
Кілька літ тому Володимир Мономах став князем переяславської землі, геть пошарпаної ненастанними половецькими набігами. А що спочатку у нього не було дружини, яка б давала відсіч нападникам, то князь змушений був укласти з половцями угоду про мир і дружбу. Половецькі хани охоче пристали на неї, тим паче що порушення угоди нічим їм не загрожувало. А от Мономах на їхню вимогу змушений був віддати у заставу свого первістка Святослава. Тож варто йому було, переслідуючи нападників, вибратися збройно за Сулу, як тоді княжич Святослав міг позбутися голови.
Та все ж цей передих дав переяславській землі багато чого. Половецькі набіги порідшали, а відтак зміцнилися порубіжні села та городища. І головне — князь Володимир зібрав сильну дружину, яка здатна була вистояти супроти Степу. Проте перейти за Сулу, аби покарати порушників, князь усе ще не наважується. Батьківська любов поки що переважає княжий обов'язок.
За ці роки переяславські вивідники не раз і не два намагалися з'ясувати, де ж то перебуває княжич Святослав. Відомо було тільки те, що він під пильним наглядом. Більш того — його постійно перевозили з одного стійбища в інше, аби Мономахові люди не змогли відшукати його слідів.
Муровець перезирнувся з дідом Овсієм. Той кивнув головою: мовляв, пора.
Муровець обережно кашлянув.
— Князю, — сказав він упівголоса. — Тут така справа. Нарешті нам вдалося дещо дізнатися про княжича Святослава.
Мономах рвучко обернувся до нього.
— І ти мовчиш? — майже вигукнув він і годі було вирішити, чого більше звучало в його голосові — радості чи остраху.
— Вибач, князю, проте ми мусили перевірити ці новини перед тим, як посилати до тебе гінця. Та коли вже ти приїхав... — Муровець помовчав. — Врешті, нехай краще тобі про це розкаже Попович. Бо то він приклав до цього руку.
Муровець кивнув головою і на пагорб зійшов Олешко. Мономах кинув на нього нетерплячий погляд.
— Ну? — сказав він. — То що тобі відомо про княжича Святослава?
Олешко на мить схилив голову.
— Мало що, князю.— сказав він. — Хіба тільки те, що нині княжич Святослав перебуває в орді під сильною охороною нашого сусіди хана Курнича...
— Як він? — перебив Олешка Володимир.
— Ті, хто його бачили, кажуть, що в князя молодецький вигляд і він може роз'їжджати в орді, де захоче. Та варто йому бодай поглянути у наш бік, як тієї ж миті поруч з ним опиняється хтось із охорони.