Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Аецій хилить коліно? Аецій може стати навколішки? Ми думали, що недуга, яка згрубила його коліна (здалося, здалося!) унеможливила їх згинання… Але насправді не так… Все не так, як ми думали… Аецій не хотів ні врятувати Іоанна, ні помститися за нього… хотів лише служити нам, як його батько нашому?!… Це похвальне прагнення… Але Гавденцій був солдатом… А Аецій? Ми питали всіх: хто ж він такий, сей Аецій? Усі сміються і кажуть: заручник… Усе життя лише заручник!… У гунів… а раніше в готів… Скільки ти років був бранцем у готів, Аецію?…
— Лише на два роки менше, ніж Твоя Вічність… Пам’ятаю — ти не зволила глянути на мене… взагалі ні на кого не дивилася… йшла — донька великого Феодосія — перед конем Аларіха…
Вона вся збагряніла.
— Христос хотів випробувати нас!… нас і всю імперію! — скрикнула гнівно. — І, як день настає після ночі, так і для нас прийшла слава після покути… Знаєш, що ми стали дружиною могутнього короля готів…
— Ми свояки, вічна Августо… Моя дружина теж походить із крові готських королів… Ми замалим не брат із сестрою…
— Донька Карпіліона?… Далеке, дуже далеке споріднення з королями… А де ж ви пізналися, Аецію?… Зізнайся… Тікала до тебе по ночах і рештки з вечері приносила голодному бранцеві…
Не отримала відповіді. І знову подумала: «Перемога». Звела вгору гордовиті дуги чорних брів і глянула на нього звисока, владно, згірдливо… Але ось опали брови, зморщилось чоло.
— Куди ти дивишся, Аецію?
Він не підняв очей.
— На твої стопи, о вічна, — спокійно сказав. — Які ж вони малі (здалося, здалося!), видно, що ніжні… непризвичаєні до швидкого ходіння босоніж, ще й по гостряках і колючках… Як же вони мусили кривавитись і страждати, коли бігли босі вулицями Барсінони… Пам’ятаєш, вічна? Це тоді, коли нікчемний Сігеріх не пошанував маєстату, а зібрана на вулицях чóрнява вторила йому, глузуючи з учорашньої королеви?…
Її розкритий рот насилу ловить повітря.
— Сігеріха вразив Господь, — кричить вона, — а нас король Валлія з почестями відіслав вічному братові!..
Аецій киває головою.
— Пам’ятаю, пам’ятаю… мудрий Констанцій притис готів голодом… то що ж мав почати король Валлія?… за шість по сто тисяч мір пшениці віддав імператорові сестру… Непогана ціна… Пам’ятаю — скільки завантажених возів повіз із собою до готів Євплюцій!
Мить смертельної тиші. А потім глухе, придушене:
— Йди…
Спокійний потиск плечей.
— Куди накаже мені йти Твоя Вічність?
Але і Плацидія за мить здобуває спокій. Лише обличчя її майже синє та вуста почорнілі, як в Іоанна перед стратою.
— Хотіла б я… — вже не каже: хотіли б ми, — хотіла б я, щоб там, за дверима, тебе схопили мої готи… щоб викрутили тобі руки, аби я аж тут чула хрускіт костей… щоб облили тебе смолою, а тоді кинули на мурашник… Але шкода мені Аспара й єпископа — ти не вартий їхніх життів, Аецію… Тож іди, куди хочеш, а, хоч би де ти пішов, усюди досягне тебе помста зневаженого маєстату…
Аецій згинає коліно.
— Йду, Августо… Як шкода, що моя служба тобі немила… Відходжу… Скажи ж своєму слузі ще одне: що буде з шістдесятьма тисячами войовників, що, жадаючи крові, ґвалтів і здобичі, всього за півмилі від Аквілеї чекають мого наказу… завтра ж будуть за сто кроків перед Аквілеєю?…
Що ж. Христос не ощадив їй ще одного приниження. Треба сказати все, що вони врадили спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом. Хай буде проклята ця мить!
— Аецію, твоя дружина і твій син вже чотири дні в наших руках… Ще живі… Але чи житимуть завтра?… Слухай же нас, Аецію. Якщо присягнеш найсвятішим Хрестом і Христовими ранами, що відішлеш гунських войовників королю Ругілі, а сам ніколи вже не повернешся в кордони імперії — віддам тобі дружину, дитину і все твоє майно, яке ти можеш продати, а те, що отримаєш від продажу, забрати з собою…
Відчувала, що за хвилину вибухне нестримним потоком сліз. Голос їй уже ламається, коли вона питає:
— Чи ж це не велика цісарська ласка, Аецію?… чи ж ти не рад, що порятуєш сина і дружину?… Розумієш, мабуть, що їм загрожує?…
— Розумію, вічна… Адже се з твого наказу задушено найшляхетнішу Серену, дружину Стиліхона[43]… Припускаю, що мою жону ти теж би задушила… може, власною рукою?…
43
Серена, небога Феодосія Великого і дружина Флавія Стиліхона. Галлія Плацида не лише доводилася їй двоюрідною сестрою, а й була заручена зі сином Стиліхона та Серени, Євхерієм. Вже після страти чоловіка та сина, під час облоги Риму Аларіхом, Серена була звинувачена у державній зраді та теж страчена. Згідно з твердженням історика Зосими, Галла Плацидія дала свій дозвіл на цю страту.