Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Я працював, — коротко відповів Макаренко.
В цей час приїхав Антон Павлович.
Він одразу ж підійшов до столу і, привітавшись з усіма, попросив швидше зайняти місця. Навпроти нього висів годинник, і редактор нетерпляче поглядав на нього. Було чверть до дванадцятої, коли ми всі зайняли місця. Я опинився біля Самборського, який встиг уже пожартувати з сусідом по другу руку і покепкувати з гостя, що сидів напроти.
— Ви знаєте, — сказав мені Самборський, — я хвилююсь.
— Я також.
— З тієї самої причини?
— Звичайно.
Ми розуміли один одного, бо обидва ждали, чи сповістить щось Антон Павлович про ухвалу уряду на доповідь Саклатвали. Редактор звівся з келихом в руці.
— Цей келих, — сказав він, — я підіймаю за рік, що минув, за рік наших успіхів, за рік, в якому народилась надзвичайна ідея надшвидкого підземного шляху між Заходом і Сходом. Відзначаю — наша редакція була тим місцем, де ця ідея зародилась.
Гості шумно відгукнулись на цей тост. Але одразу після того Антон Павлович наказав наливати вина. І лише ми встигли виконати цей наказ, як обидві стрілки годинника підійшли до дванадцяти. Почувся перший удар опівнічного бою, і господар столу виголосив новий тост:
— За ще видатніші успіхи, за рік, коли починається здійснення геніальної ідеї, за Новий рік!
Голосним “ура” ми підтримали оратора.
— Товариші, — говорив він далі, — сьогодні уряд слухав доповідь академіка Саклатвали і ухвалив з першого січня розпочати будівництво Глибинного шляху між Сходом і Заходом.
Спалахнула буря вигуків і оплесків, захлопали корки із пляшок з шампанським, задзвеніли келихи.
Тільки двоє людей лишалися непорушні і, тримаючи келихи, дивилися на Антона Павловича, ждучи, що він ще скаже. Це були Самборський і Макаренко. У першого рука дрижала, другий нічим не виявляв свого хвилювання. Я розумів, що обидва інженери хочуть почути, якому з двох варіантів уряд віддав перевагу. Догадов так само стежив за ними. Іноді він допитливо позирав на мене, не розуміючи, мабуть, поведінки інженерів.
Але Черняк запропонував ще тост за начальника будівництва Глибинного шляху. Всі з цікавістю ждали, кого він назве.
— Начальником будівництва уряд призначив академіка Саклатвалу!
На честь академіка спалахнула така овація, якій міг би позаздрити найвидатніший учений.
О першій годині ночі, після музики, поздоровлень та співів, радіо переказало ту саму новину, що про неї сповістив нас Антон Павлович. Отже, задум, що народився в дитячій голові у вигляді фантастичної, химерної ідеї” перетворювався на дійсність.
Безперечно, в цьому була заслуга й нашої “Зорі”, і Черняк пишався з того. Але чи знає про цю постанову один з найдіяльніших членів нашого колективу професор Довгалюк? Скориставшися з першої можливості, я підійшов до редактора і спитав, чи дзвонив він Аркадію Михайловичу.
— Ні. Але він знає. При мені секретар Саклатвали говорив телефоном з членами Ради… Затверджено ж Раду. До її членів призначено і професора Довгалюка… Мене теж…
— Вітаю, Антоне Павловичу!
— Дякую… Між іншим, маю доручення від Саклатвали переговорити з тобою.
Черняк одвів мене вбік. Я був певен, що мова йтиме про діяльність пресбюро.
— Академік гадає, що ти з твоїм характером не зовсім підходиш для такої роботи, як завідувач прес-бюро…
Мене від цих слів кинуло в жар. Правда, завідувати будь-чим я ніколи не любив і не вмів. Але завідувати пресбюро такого будівництва! Про це, безперечно, можна мріяти, бо я був би в курсі надзвичайно цікавих подій. І взагалі заслужити негативну оцінку від Саклатвали було для мене дуже неприємно. Мабуть, на моєму лиці відбилось хвилювання, бо Черняк посміхнувся й заспокоююче сказав:
— Саклатвала дуже цінує тебе і вважає, що тобі треба знайти відповідне застосування. Ти хотів би об’їхати навколо світу і водночас зробити велику послугу будівництву?
— Це інтересно, — байдуже промовив я.
— Ми посилаємо спеціальну технічну місію за кордон для ознайомлення з тамтешнім тунелебудівництвом та різними технічними новинами. До складу місії входитимуть багато спеціалістів, які щодва-три місяці будуть мінятися. Потрібен відповідальний секретар місії, що пробуде за кордоном не менше року. Йому доведеться дуже багато подорожувати… Саклатвала просив мене спитати, чи згоден ти поїхати таким секретарем?
— Ти міг би відповісти й не питаючи. Що може бути цікавішого, як подорож навколо світу!
Мабуть, очі в мене заблищали, бо Черняк засміявся.
— Отже, — наказав він мені, — подзвони завтра до секретаріату Саклатвали.