Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх.
У відомому творі «Война й мир», аналізуючи події так званої «Вітчизняної війни 1812 року»,[87] Л. Толстой, між іншим, каже:
«Сила (кількість рухів) є добуток від множення маси на скорість. У військовій справі сила війська є також добуток від множення маси на щось таке, на якесь невідоме — «X».
Військова наука, бачучи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не завжди відповідає їхній силі, що малі армії перемагають великі, невпевнено визнає існування цього невідомого множника й намагається відшукати його то в геометричному шикуванні, то в озброєнні, то, саме звичайне, в геніяльності полководців. Але ставлення всіх цих значень за множника не дає наслідків, які б погоджувалися з історичними фактами.
А тим часом досить тільки відмовитись від твердження, в угоду героям, помилкового погляду про вирішальність розпоряджень високих командирів під час війни для того, щоб відшукати той невідомий «X».
«X» — це є дух війська, себто більше чи менше бажання битись і піддавати себе небезпеці всіх людей, що складають військо, цілком незалежно від того, чи б'ються люди під командою геніїв чи не геніїв, у двох чи трьох лініях, дрючками чи рушницями, що стріляють тридцять разів на хвилину.
Люди, які мають найбільше бажання битись, завжди поставляють себе в найбільш вигідні для бою умови.[88]
Дух війська є той множник на масу, що дає силу…»[89]
І ось цього могутнього множника — «духу» — не було в совєтських арміях у 1941 році — в другу «Великую Отечественную Войну». Не було того бажання битись, без якого багатомільйонові армії не були військом, а лише натовпом людей, кожний із яких думав тільки про те, щоб не офірувати свого життя за мачуху — сталінську «родину».
Цей «дух» — бажання битись із ворогом, з'явився лише в 1942 році[90] й викликало цей дух не бажання обороняти колгоспи та сталінський режим, а викликали його гітлерівські сатрапи своєю нерозумною політикою на «визволених» землях, своєю жорстокістю, нелюдською поведінкою з полоненими.
Ще в першій половині липня, коли бої відбувались десь далеко на заході від Наддніпрянщини, на дорогах з'явилось багато червоноармійців, які «відступали» в персональному, так би мовити, порядку.
«Нашу дивізію розбито вщент. Оце йдемо аж з–під Львова», — звичайно відповідали вони.
Чи було розбито їхні дивізії, я не знаю, але такого роду дезертирів було багато. Скільки їх отак «відступало», важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них «осідало» по селах — користуючись гостинністю населення, — по численних гаях та наддніпрянських кручах. Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти. Часто можна було чути:
— Чи не знайдеться у вас, тітко, старого піджака або шапки?
Давали люди, що мали: хліб, огірки, яйця, а то й якесь «цивільне» дрантя. Немало таких бідолах перебувало й у нашій хаті. Багато тут розповідають про «германа», про його «незчисленну силу». Тут ще раз мені довелося чути оповідання про те, як ставилось населення «визволених» Західньо–Українських Земель до червоної армії. Всюди по Волині та Галичині відступаючі совєтські частини проводжали пострілами. Стріляли звідусіль — з вікон, з дахів, з численних перелісків.[91]
— Наша чота йшла до штабу полку, — казав мені якийсь сибіряк, — було це на південь від Костополя (на Волині). Дорога — полем. Несподівано з правого боку в чистому полі нас обстріляли. Десь у житах залягли, видно, їхні «січові стрільці».
87
Цей епітет для франко–російської війни вперше вжив Федір Глінка 1815 р., а чверть століття пізніше Александр Михайловський–Данилевський впровадив його в російську історіографію (Описание Отечественной войни 1812 года. — С. — Петербург, 1839). Термін не одобрений Леніним і не вживався у 20–х роках. Сталінський поворот до російського націоналізму в історії «реабілітував» назву і війна проти Наполеона стала знову «вітчизняною» не лише для російського народу, але й для українського. Впроваджуючи поняття «великої вітчизняної війни», сталінський режим, очевидно, бажав набути політико–ідеологічний капітал на уже міфологізованому прикладі попередньої успішної війни проти могутнього зовнішного ворога.
88
Підкреслення моє. — Автор.
89
Л. Н. Толстой: «Война й мир». Переклад мій. — Автор.
90
На зростання антинімецьких настроїв радянського населення подіяла, з одного боку, поведінка нацистської окупації, а з другого — репресивні заходи проти свого власного населення радянської влади. Жорстоке поводження нацистів з військовополоненими, як і з населенням окупованої території, вивіз на роботу в Німеччину, масові знищення, тортури безумовно мобілізували народ у боротьбі із завойовниками. 28 липня 1942 р., Сталін впровадив наказ № 227, «Ні кроку назад!» (під грифом «без публікації»), яким формувалися загороджувальні батальйони. Ці батальйони розташовувались позаду частин корпусів і дивізій, щоб «у випадку паніки і безладного відступу частин дивізій розстрілювати на місці панікерів і боягузів». Наказом передбачалось також формування штрафних батальйонів і рот, у які направляти офіцерів, рядових і сержантів, що завинили. Їх поставили «на найтяжчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини проти Батьківщини».
91
Жорстоке «упокорення» західноукраїнських земель, вбивства, арешти, депортації мирних жителів, заборона релігії, нищення традиційного життя — все це спричиняло ненависть населення до комуністичної влади. Особливо людей вразило масове знищення органами НКВС у місцевих тюрмах політичних в'язнів. Тисячі розстріляних було виявлено у в'язницях Львова, Луцька, Самбора, Дрогобича, Тернополя та багатьох інших міст.
Під час відступу радянських частин з підпілля вийшли озброєні групи ОУН, які супроводжували їх вогнем, намагаючись помститись за завдані населенню страждання.