Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Один, чепурно одягнений, без військових ознак полонений підійшов до мене. Він сказав, що знає мене з Києва — зустрічав мене ранками, ідучи на роботу. Він просив зайти до його дружини, що жила, як виявилось, недалеко від нашого будинку, і передати їй, що він живий, але що він зараз не може вернутись додому, а піде, як тільки його звільнять із полону, до своїх батьків у Білу Церкву. Був він стриманий, говорив мало й обережно. З того всього я зрозумів, що він, очевидно, не міг іти додому, де його знали сусіди, мабуть, як члена партії або офіцера.

Пізно вночі з'явилось п'ять величезних вантажних авт, яких мені до того ніколи не доводилось бачити. Їхали вони з засвіченими фарами в напрямку з Києва. З ними прибув загін словаків. Німці відійшли десь на лівий берег. Вранці полонених вишикували в дворі школи й, відпустивши чоловік з п'ятдесят, які назвали себе селянами з навколішніх сіл, повели десь на захід.[94] Охорони на якихось триста полонених — п'ять словацьких вояків.

Натовп людей завжди оточував вояків–словаків.[95] Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три–чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому «буржуазному пеклі», про страхіття якого двадцять п'ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.

Другого дня перед вечером привели з лівого берега групу полонених чоловіка 400–500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася з кількох армій, цілком знищено.[96] Сотні тисяч бійців та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два–три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом.