Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

На роботу в поле виходили ми, звичайно, як у нас кажуть, «світком» — поки ще не зійшло сонце. Бо вже зі сходом сонця большевики починали обстріл з–за Дніпра й особливо ретельно обстрілювали шляхи, що ведуть із села на південний захід, де лежали поля з озиминою. Пізніше вогонь переносився частково по середині села й по прибережній смузі, а частково по полях. Такий же обстріл повторювався і ввечері. Не берусь твердити, чи стріляли, щоб перешкодити збиранню врожаю, чи до того були якісь інші міркування. Десь на третій день, як почався збір збіжжя, над полем показалось кілька большевицьких літаків — «ястребків», і почали обстрілювати косарів і женців. Більшість поховалась під покоси, група з двадцять людей кинулась до невеличкого гайка. Один із «ястребків» відділився в напрямку цієї групи й зацокотів кулеметом. Не вбив нікого.

Такі привітання повторювались чотири рази. Проте люди скоро призвичаїлись: одяг брали темний; як тільки побачать «сталінських соколів» — ховалися під покоси. Але гарматна стрілянина докучала нам таки добре: вертаючись з поля, доводилось півтора кілометра йти зоною досить інтенсивного вогню.

Коли поглянути на тисячі воронок від розривів гарматних набоїв, що їх так рясно розкидано по городах, левадах та пустирях, де ніколи не могло бути німців, мимоволі напрошується думка, що цей шалений щоденний гарматний обстріл був тільки на те, щоб мати змогу ввечері повідомити вище командування, що, мовляв, сьогодні — інтенсивний гарматний бій, витрачено, скажемо, триста набоїв. Бо поза тим ніяких інших ефектів не було: німецьке військо за весь той місяць не мало на цій ділянці фронту жадних втрат. Та й було тут того війська дуже мало: після опанування Правобережжя значна частина німецьких військ кудись відійшла, залишивши буквально жменьку піхоти, два–три десятки мінометів та десь коло двох–трьох батарій артилерії. Треба також сказати, що німці дуже рідко відповідали на щоденний шалений вогонь большевиків.

Здається, другого дня після вступу німців до нашого села десь далеко в лісі на лівому березі Дніпра большевики підняли аеростат, очевидно, дня кореґування гарматного вогню. Совєтське військо відтепер було розташоване на дніпрянській лівобережній низині, що на десятки кілометрів простягалася вглиб Полтавщини. Німці ж посідали позиції по високому Правобережжі. За півтори–дві години аеростата того знищили німецькі літаки. Впродовж наступного місяця боїв на Дніпрі мені вже не доводилось бачити таких аеростатів, як також не доводилось спостерігати, щоб совєтські літаки будь–коли брали участь у кореґуванні гарматного вогню; отже, щоденну гарматну стрілянину за весь цей місяць вели большевики наосліп. Наслідки такої стрілянини цілком стверджують таке припущення.

Втрати совєтських військових частин, які обороняли позиції біля нашого села, від того часу, коли німці наблизились до села на початку серпня, до часу, коли село було зайняте німцями, включаючи й втрати при цих двох наступальних операціях, про які я згадував вище, складали, мабуть, коло 200–250 чоловік вбитими та 50 червоноармійців, що залишилися в селі, переодягнувшись або скинувши військову уніформу, під час переходу села в руки німців. З них понад двадцять людей я зустрічав, як я вже казав раніше, і особисто з ними розмовляв.