Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Отож за кілька днів після приходу німців, уже живучи в нашій кручі, почув я з Києва радіовисилання, де розповідалось про нашу місцевість, а саме — що німці оволоділи селом Стайки і що там лютує тепер «рознузданий фашистський терор»,[92] багато людей розстріляно. Два дні тому — говорилось далі в тому повідомленні — німці зігнали до берега Дніпра сотні жінок і там насилували їх. Крик жінок було чути з лівого берега Дніпра. Це повідомлення дуже здивувало нас, бо в селі було зовсім спокійно: ні грабунків, ні якихось насильств не було. Навіть заложників, яких було взято в день вступу німців до села, здається, чоловік 30, за кілька днів випустили.

За день німці запропонували населенню прибережної смуги перебратись десь углиб села. Довелося залишити наш притулок і шукати іншого. Вирішили ми перебратись у кручі за селом, де купчилась велика кількість селян. В обриві кручі, на тридцять метрів заввишки, оберненому на захід (большевицька ж артилерія стріляла зі сходу), люди повикопували глибокі печери, в яких і приміщувалися. Коли ми, навантажені до краю, перебирались до цієї кручі, зустрів нас німецький солдат. Він порадив нам краще пригинатись до землі, бо нас побачать большевики з лівого берега і заб'ють. Була неймовірна спека. Совєтська артилерія аж захлиналась. Іти було тяжко. Солдат забрав у моєї доньки куфер і клунок у дружини й, не дивлячись на їхні протести, ніс ці речі аж до нашої кручі. Поставивши речі, він попрощався й, побажавши спокійного дня, пішов назад у своїй справі. Цей вчинок ворожого солдата здивував нас дуже, а доньку — особливо: народилась і виросла вона вже за совєтської влади і їй рідко доводилось бачити, щоб здорова, молода людина помагала старшій віком чужій людині або жінці. А це ж був до того ще й ворожий вояк, та й відбувалось це під час жахливого гарматного обстрілу.

До вечора ми викопали «чудову» нору, вистелили її гіллям та соломою і… зажили в новому мешканні. На Пречисту, себто 28 серпня, в десятій годині вранці большевики підняли жахливу стрілянину й, на наше вже «щастя», саме по нашій кручі, за якою, десь за півкілометра, стояла німецька батерія. Нашу кручу буквально було залито тяжкими стрільнами.

Таке «печерне» життя довелось нам вести цілих чотирнадцять днів. Вийти до села було майже неможливо, бо большевики досить сумлінно виконували свою обіцянку: «Вот подождітє ужо, каґда село займут нємци, ми сдєлаєм блін с вашіх Стаєк». Коли затихала стрілянина, виповзали всі на гору, щоб викопати в сумежних городах картоплі або струсити слив. Тим і живились.

Здається, 8–го вересня, коли те «печерне» життя безмірно надокучило, пішли дощі, та й моя дружина щось розхворілась — вирішили ми з деким із наших сусідів перебратись до села, додому. Тим більше, що по частині села, де була наша дача, тепер стріляли якось менше. З нашим найближчим сусідом ми зробили добрячий окіп. Перекрили його товстенними дубовими брусами й метровим насипом. Крім того, окіп наш був закритий зі сходу доброю рубленою хатою.