Щоденник Миколки Синицина
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Щоденник Миколки Синицина». Краткое содержание книги:
До цієї збірки ввійшли твори, які українською мовою ще не видавалися:
Щоденник Миколки Синицина (Повість)
ОПОВІДАННЯ:
Мишкова каша
Дружок
Телефон
Бенгальські вогні
Тук-Тук-Тук
Городники
Фантазери
Сашко
Метро
Льодяник
Автомобіль
Витівники
Латка
Шурко в дідуся
Ляпка
Про Гену
Замазка
Винахідливість
Пригоди Толі Клюквіна
— Діти, ви вчили минулого року вірш Пушкіна «Зима»?
— Вчили! — загули всі хором.
— Хто пам'ятає цей вірш?
Всі мовчали. Я шепочу Мишкові:
— Ти ж пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— То піднімай руку!
Мишко підніс руку.
— Ну, виходь на середину й читай, — сказала вчителька.
Мишко підійшов до столу й почав читати з виразом:
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг…
Він читав усе далі й далі, а вчителька спершу дивилась на нього пильно, потім наморщила лоба, ніби пригадала щось, тоді раптом простягла до Мишка руку й каже:
— Стривай, стривай! Я пригадала: адже ти той хлопчик, який їхав у поїзді і всю дорогу читав вірші? Правда?
Мишко засоромився і каже:
— Правда.
— Ну, сідай, а після уроків зайдеш до мене в учительську.
— А вірші не треба кінчати? — запитав Мишко.
— Не треба. Я й так бачу, що ти знаєш.
Мишко сів і ну штовхати мене під партою ногою:
— Це вона! Та тітонька, яка з нами у поїзді їхала. Ще з нею було дівчисько — Оленка й дядечко, який сердився. Дядько Федір, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — кажу. — Я її теж упізнав, тільки-но ти вірші почав читати.
— Ну, що тепер буде? — турбувався Мишко. — Навіщо вона мене в учительську викликала? Напевне, перепаде нам за те, що ми тоді галасували в поїзді!
Ми з Мишком так хвилювалися, що навіть не помітили, як заняття закінчились. Останніми вийшли з класу, і Мишко пішов в учительську. Я зостався чекати його в коридорі. Нарешті він звідти вийшов.
— Ну, що тобі вчителька сказала? — питаю я.
— Виявляється, ми її чемодан узяли, тобто не її, а того дядечка. Та це однаково. Вона запитала, чи не взяли ми помилково чужий чемодан. Я сказав, що взяли. Вона почала розпитувати, що в цьому чемодані було, і взнала, що це їхній чемодані. Вона звеліла сьогодні ж принести їй чемодан і дала адресу.
Мишко показав мені папірця, на якому була записана адреса. Ми швидше пішли додому, взяли чемодан і подалися за адресою. Нам відчинила двері Оленка, яку ми бачили в поїзді.
— Вам кого? — запитала вона.
А ми забули, як звати вчительку.
— Почекайте, — каже Мишко. — Ось тут на папірці записано… Надію Вікторівну.
Оленка каже:
— Ви, певно, чемодан принесли?
— Принесли.
— Ну, заходьте.
Вона провела нас до кімнати і закричала:
— Тьотю Надю! Дядю Федю! Хлопчики чемодан принесли!
Надія Вікторівна й дядько Федір зайшли до кімнати. Дядько Федір відкрив чемодан, побачив свої окуляри й одразу начепив їх на носа.
— Ось вони, мої любі старі окуляри! — зрадів він. — Як добре, що вони знайшлися! А то я до нових окулярів ніяк не можу звикнути.
Мишко каже:
— Ми нічого не чіпали. Все чекали, коли господар знайдеться. Ми навіть скрізь оголошення наклеїли, що знайшли чемодан.
— Ну от! — сказав дядько Федір. — А я ніколи не читаю об'яв на стінах. Ну, нічого, наступного разу буду розумніший — завжди читатиму.
Оленка кудись пішла, а тоді повернулась до кімнати, а за нею бігло цуценя. Воно було все руде, тільки одне вухо мало чорне.
— Глянь! — прошепотів Мишко.
Цуценя насторожилося, трохи підняло своє вухо й подивилось на нас.
— Дружок! — закричали ми.
Дружок заскавулів од радості, кинувся до нас, стрибає, гавкає. Мишко схопив його на руки:
— Дружок! Вірний мій пес! Значить, ти не забув нас?
Дружок лизав йому щоки, а Мишко цілував його прямо в писок. Оленка сміялася, плескала в долоні й кричала:
— Ми його в чемодані з поїзда принесли! Ми помилково ваш чемодан узяли. Це все дядечко Федір винен!
— Так, — сказав дядько Федір, — це моя провина. Я перший узяв ваш чемодан, а тоді вже ви мій взяли.
Вони віддали нам чемодан, в якому Дружок їхав у поїзді. Оленка, певно, дуже не хотіла розлучатися з Дружком. На очах у неї навіть сльози були. Мишко сказав, що наступного року в Діанки знов будуть цуценятка, тоді ми виберемо найкрасивіше і привеземо їй.
— Неодмінно привезіть, — сказала Оленка.
Ми попрощались і вийшли на вулицю. Дружок сидів на руках у Мишка, крутив на всі боки головою, і очі в нього були такі, ніби він з усього дивувався. Напевне, Оленка весь час тримала його вдома і нічого йому не показувала.
Коли ми підійшли до будинку, у нас на ґанку сиділи дві тітки й дядько. Вони, виявляється, нас чекали.
— Ви, напевне, по чемодан прийшли? — запитали ми їх.