Щоденник Миколки Синицина

— Ні, братику, — пробурчав дядько Федір, — якщо так допікатимеш усіх своїми віршами, то не докличешся своєї долі!

Він знову заходився терти рукою лоба, потім узяв з-під лавки чемодан і вийшов на площадку.

Поїзд підходив до міста. Пасажири загомоніли, брали свої речі і товпилися коло виходу. Ми теж схопили чемодан та рюкзак і стали пролазити на площадку. Поїзд зупинився. Ми вилізли з вагона і пішли додому. В чемодані було тихо.

— Дивись, — сказав Мишко, — коли не треба, то він мовчить, а коли треба було мовчати, він цілу дорогу скавулів.

— Треба подивитись, — може, він там задихнувся? — кажу я.

Мишко поставив чемодан на землю, відкрив його… і ми остовпіли:

Дружка в чемодані не було! Замість нього лежали якісь книжки, зошити, рушник, мило, окуляри в роговій оправі, в'язальні спиці.

— Що це? — каже Мишко. — Куди ж Дружок подівся?

Тут я зрозумів, у чому справа.

— Стій! — кажу. — Та це ж не наш чемодан!

Мишко подивився і каже:

— Правда! В нашому чемодані були дірки просвердлені, і потім, наш був коричневий, а цей рудий якийсь. Ох я і роззява! Схопив чужий чемодан!

— Біжімо мерщій назад, може, наш чемодан так і стоїть під лавкою, — сказав я.

Прибігли ми на вокзал. Поїзд ще не відійшов. Та ми забули, в якому вагоні їхали. Стали бігати по всіх вагонах і заглядати під лавки. Обшукали весь поїзд. Я кажу:

— Напевне, його забрав хто-небудь.

— Давай ще раз пройдемо по вагонах, — каже Мишко.

Ми ще раз обшукали всі вагони. Нічого не знайшли. Стоїмо з чужим чемоданом і не знаємо, що робити. Тут прийшов провідник і прогнав нас.

— Нічого, — каже, — по вагонах шастати!

Пішли ми додому. Я зайшов до Мишка, щоб вивантажити з рюкзака його речі. Мишкова мама побачила, що він мало не плаче, і питає:

— Що з тобою?

— Дружок пропав!

— Який Дружок?

— Ну, цуценя. Хіба не одержувала листа?

— Ні, не одержувала.

— Ну от! А я писав.

Мишко став розповідати, який гарний був Дружок, як ми його везли і як він загубився. Наприкінці Мишко заплакав, а я пішов додому й не знаю, що було далі.