Щоденник Миколки Синицина

— У піч теж не можна. Якось я сховав їх у піч, а мама прийшла і запалила — вони й згоріли. Я їх краще на шафу покладу, — каже Мишко.

Мишко виліз на стілець і поклав фанерку на шафу.

— Адже ти знаєш, який Дружок, — каже Мишко. — Він завжди мої речі хапає! Пам'ятаєш, він затягнув мого лівого черевика, так що ми його ніде не могли знайти. Довелося мені тоді три дні ходити у валянках, поки інші черевики купили. Надворі теплінь, а я ходжу у валянках, наче обморожений! А потім уже, коли купили інші черевики, ми цього черевика, котрий один лишився, викинули, бо кому він потрібен — один черевик! А коли його викинули, відшукався той черевик, котрий загубився. Виявилось — його Дружок затягнув на кухню під піч. Ну, ми й цього черевика викинули, бо коли б першого не викинули, то й другого б не викинули, а коли вже першого викинули, то й другого викинули. Так обидва й викинули.

Я кажу:

— Годі тобі базікати! Одягайся швидше, їхати треба.

Мишко вдягнувся, ми взяли сокиру й помчали. на вокзал. А тут поїзд якраз пішов, і довелося нам дожидати іншого. Ну, нічого, діждались, поїхали. їхали, їхали, нарешті приїхали. Злізли в Горєлкіному і пішли прямо до лісничого. Він дав нам квитанцію на дві ялинки, показав ділянку, де дозволялося рубати, і ми пішли до лісу. Довкола багато ялинок, тільки Мишкові вони всі не подобалися.

— Я така людина, — хвалився він, — що коли вже поїхав до лісу, то зрубаю найкращу ялинку, а то і їздити не варт.

Залізли ми в самісіньку гущавину.

— Треба рубати хутчій, — кажу я. — Скоро й смеркати почне.

— Що ж рубати, коли нічого рубати!

— Ось, — кажу, — гарна ялинка.

Мишко оглянув ялинку з усіх боків і каже:

— Вона, звичайно, гарна, тільки не зовсім. Правду кажучи, зовсім негарна: куца.

— Як це — куца?

— Верхівка в неї коротка. Мені такої ялинки і задарма не треба!

Знайшли ми іншу ялинку.

— А оця кульгава, — каже Мишко.

— Як — кульгава?

— Так, кульгава. Бачиш, у неї нога внизу закривляється.

— Яка нога?

— Ну, стовбур.

— Стовбур! Так би й казав!

Знайшли ми ще одну ялинку.

— Лиса, — каже Мишко.

— Сам ти лисий! Як це ялинка може бути лисою?

— Звичайно, лиса! Бачиш, яка вона ріденька, уся просвічується. Один стовбур видно. Просто не ялинка, а палиця!

І так весь час: то лиса, то кульгава, то ще якась!

— Ну, — кажу, — тебе слухати — до ночі ялинки не зрубаєш! Знайшов собі путню ялиночку, зрубав і віддав сокиру Мишкові: — Рубай хутчій, нам додому їхати час.

А він неначе весь ліс узявся обшукати. Що я вже і просив його і сварив — нічого не допомагало. Нарешті він знайшов ялинку на свій смак, зрубав, і ми пішли назад на станцію. Йшли, йшли, а ліс усе не кінчається.

— Може, ми не в той бік ідемо? — каже Мишко.

Пішли ми в інший бік. йшли, йшли — усе ліс та й ліс! Тут і смеркати почало. Ми звертаємо то в один бік, то в інший. Зовсім заплуталися.

— От бачиш, — кажу, — що ти накоїв!

— Що ж я накоїв? Я ж не винен, що так швидко вечір настав.