Щоденник Миколки Синицина
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Іван Сподаренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Щоденник Миколки Синицина». Краткое содержание книги:
До цієї збірки ввійшли твори, які українською мовою ще не видавалися:
Щоденник Миколки Синицина (Повість)
ОПОВІДАННЯ:
Мишкова каша
Дружок
Телефон
Бенгальські вогні
Тук-Тук-Тук
Городники
Фантазери
Сашко
Метро
Льодяник
Автомобіль
Витівники
Латка
Шурко в дідуся
Ляпка
Про Гену
Замазка
Винахідливість
Пригоди Толі Клюквіна
Написали десь із двадцять таких записок. Я кажу:
— Напишімо ще записки, щоб нам повернули Дружка. Може, наш чемодан теж хтось помилково взяв.
— Напевне, його той громадянин узяв, який з нами у поїзді їхав, — сказав Мишко.
Накраяли ми ще паперу й ну писати:
«Хто знайшов у чемодані цуценя, дуже просимо повернути Козлову Мишку або написати на адресу: Піщана вулиця, № 8, кв. 3».
Написали і цих записок десь із двадцять і пішли їх по місту розклеювати. Клеїли на розі кожної вулиці, на ліхтарних стовпах…
Тільки записок виявилося мало. Ми повернулися додому і стали ще записки писати. Писали, писали — раптом дзвінок. Мишко побіг відчиняти. Увійшла незнайома тітонька.
— Вам кого? — запитує Мишко.
— Мишка Козлова.
Мишко здивувався: звідки вона його знає?
— А навіщо?
— Я, — каже, — чемодан загубила.
— А! — зрадів Мишко. — Ходіть сюди. Ось він, ваш чемодан.
Тітонька подивилася і каже:
— Це не мій.
— Як — не ваш? — здивувався Мишко.
— Мій був більший, чорний, а цей рудий.
— Ну, тоді вашого у нас нема, — каже Мишко. — Ми іншого не знаходили. От коли знайдемо, тоді будь ласка.
Тітонька засміялася і каже:
— Ви неправильно робите, хлопці. Чемодан треба сховати і нікому не показувати, а якщо прийдуть по нього, то ви спочатку запитайте, який був чемодан і що в ньому лежало. Коли вам дадуть правильну відповідь, тоді повертайте чемодан. А так вам хто-небудь скаже: «Мій чемодан», і забере, а це й не його зовсім. Усякі люди бувають!
— Правильно! — каже Мишко. — А ми й не подумали!
Тітонька пішла.
— От бачиш, — каже Мишко, — відразу подіяло! Не встигли ми записки наклеїти, а люди вже приходять. Нічого, може й Дружок знайдеться!
Ми сховали чемодан під ліжко, але в цей день до нас більше ніхто не прийшов. Зате наступного дня у нас перебувало чимало народу. Ми з Мишком навіть дивувались, як багато людей гублять свої чемодани й різні інші речі. Один громадянин забув чемодан у трамваї і теж прийшов до нас, інший забув в автобусі скриньку з цвяхами, у третього торік пропала скриня — усі йшли до нас, неначе тут було бюро знахідок. З кожним днем приходило чимраз більше народу.
— Дивуюся! — казав Мишко. — Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома.
— А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити?
— Могли б хоч листа написати, — каже Мишко. — Ми б самі прийшли.
Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у двері. Мишко побіг відчиняти. Виявилось, листоноша. Мишко радісний вбіг до кімнати з листом у руках.
— Може, це про нашого Дружка! — сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками.
Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами.
— Це не нам лист, — сказав нарешті Мишко. — Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість «Піщана» вулиця написала «Пічна». Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! — закричав Мишко. — Тобі лист від якогось грамотія!
— Що це за грамотій?
— А ось почитай листа.
Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно.
— «Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…» Що це? — каже мама. — Це ж ти писав!
Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік.
Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього:
— Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре!
Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за школою. В цей день ми встали рано-рано, одяглись у все нове й чисте. Я пішов до Мишка, щоб розбудити його, й зустрівся з ним на сходах. Він якраз ішов до мене, щоб розбудити мене.
Ми думали, що в цьому році пас навчатиме Віра Олександрівна, яка вчила нас торік, але виявилося, що в нас тепер буде зовсім нова вчителька. Надія Вікторівна, бо Віра Олександрівна перейшла до іншої школи. Надія Вікторівна дала нам розклад уроків, сказала, які будуть потрібні підручники, і стала викликати нас усіх по журналу, щоб познайомитися з нами. А потім запитала: