Історичні витоки українського лицарства

В осетинському епосі збереглися згадки про шановану і священну бенкетну чашу для воїнів-героїв, яку ще у 1882 р. вчений Всеволод Міллер запропонував розглядати як спадкоємницю скіфських бенкетних чаш. Ця об'ємна довершена чаша фігурує в нартських сказаннях під назвою «Нартамонга» чи просто «Амонга» (що в перекладі означає «виявительниця нартів»).

На великих бенкетах ця чаша, наповнена улюбленим нартівським медовим напоєм ронгом, встановлювалася посередині. Воїни-герої розповідали про свої подвиги, і до вуст того героя, який найбільше з усіх визначився і вбив найбільшу кількість ворогів, чарівна чаша-келих сама підіймалася.

Авторитетний французький вчений Ж.Дюмезіль, порівнюючи бенкети скіфів і нартів, виявив між ними такі відмінності. По-перше чаша й келих, право покуштувати і пити з них, поставали спочатку лише шаною, а бажання взяти участь у бенкеті було лише заявкою; правом же на остаточне вирішення володів лише «голос народу», або номарх. Нартамонга ж сама наділена магічною могутністю і самотужки виявляє правду чи брехню. По-друге, під час скіфських бенкетів не впроваджувалось очевидних змагань, а була лише традиційна триступенева ієрархія. Згідно з нею, залежно від кількості убитих ворогів (жодного, мало чи багато), воїн-скіф не пив зовсім або ж перехиляв один келих чи два одразу. У нартському ж епосі виникають змагання між окремими воїнами, іноді навіть і жорстокі, для того щоб виявити не «гарного», а «кращого». У середньовічній Європі це яскраво проявилося в лицарських турнірах.

У стародавніх германців теж спостерігаються тісні взаємопроникнення битв та бенкетів. Тацит, описуючи військові традиції стародавніх германців, наголошував, що коли певне плем'я тривалий час живе у мирі, то чимало вельможних юнаків вирушають до племен, котрі провадять будь-яку війну, оскільки спокій воїнам не до душі, адже серед мінливостей битв їм значно легше здобути славу; утримувати ж велику дружину комітат може лише війною і насиллям, тому що від щедрості свого вождя вони вимагають бойового коня, криваво-переможного списа-фрамеї, а що стосується їх харчування — хоча б простого, але поживного частування на бенкетах — то саме бенкети і слугують в них замінником платні.

У кельтів теж існував зв'язок між битвою і бенкетом. Саме на бенкетах лише декотрі, найбільш визначні воїни-кельти, пили алкогольні напої з ритуальних келихів і чаш, що були своєрідною відзнакою військової доблесті.

З наведених прикладів стає зрозумілим, що зв'язок між битвою і бенкетом має надзвичайно глибокі корені в протолицарській європейській військовій культурі членів комітату. Поступово він органічно вливається в лицарську культуру середньовічної Європи. Але на відміну від язичницьких бенкетів, у більш пізні часи, замість здравиць на честь старих богів, наприклад Асів, підіймали келихи на честь Христа і Діви Марії. Відомий медієвіст А.Гуревич вважав, що вожді постійно влаштовували учти для своїх дружинників і наближених. Коли воїни конунга не перебували у поході, вони проводили вільний час у його садибі, бенкетуючи і розважаючись. Це було своєрідною платнею їм за вірну службу. Подібні явища існували й у германців Тацита, й у скандинавів епохи вікінгів, і значно пізніше — у лицарській Європі. Бенкетна зала — центр будинку воїна-аристократа. Бенкет і тінг (народні збори) — два головні моменти у соціальному житті скандинавів, з яких перший, можливо, і був чільним.

Ф.Кардіні наголошував, що зв'язок битви і бенкету — це загалом один з компонентів лицарської культури. Поряд з військовими обов'язками воїнів-дружинників існували і бенкети як один з проявів щедрості і подяки вождя своїм воїнам. Саме тому зв'язок битви і бенкету набув у європейському суспільстві сакралізованого характеру для воїнів-професіоналів. Так, у розповіді Павла Діакона про зброю сина короля гепідів виявляється саме подібний взаємозв'язок між битвою і бенкетом, який підкреслює взаємозамінність слів, що ними називають бойового товариша і співтрапезника. Подібність же і зв'язок між війною-битвою (чи полюванням, котре ототожнювалося з війною) та бенкетом відчувається також в однаковій мірі насолоди, яку вони давали воїнам-професіоналам.

Тема зв'язку між битвою і бенкетом відбилася у поезії військових співців-скальдів. Власне, саме ця єдність і є центром військово-соціального життя героїчної лицарської епохи. Під час бенкету, як і під час бою, виявлялася єдність вождя з його воїнами, з його бойовою дружиною. Саме тут він дарує гривни своїм вірним бойовим друзям; саме в цій хмільній атмосфері лунала княжа слава, приймалися героїчні рішення і виголошувалися лицарські клятви.

Вождь-аристократ захищає, годує і протегує своїм воїнам-дружин-никам, вони ж за нього хоробро воюють. Саме з таких позицій дарунок, дар постає найбільш характерною ознакою подібної системи відносин, які яскраво висвітлюють зв'язок між битвою і бенкетом. Наприклад, в ісландських сагах слова «воїн» і «той, хто дарує» врешті стають синонімами. Від свого вождя дружинники очікують у подарунок зброю, коней, золото, коштовності, оскільки незмінний атрибут вождя — щедрість. Дружинники воюють за нього, він же після закінчення битви на бенкеті щедрою рукою розподіляє здобич. Недаремно в поезії скальдів один із синонімів слова «конунг» — «той, хто дарує кільця» (гривни). Отже, беззаперечно, логічним постає існування тісних переплетень між тими, хто дарує багатства, і тими, хто отримує їх. А це зостається одним з провідних мотивів поезії скальдів, які оспівують щедрість конунгів і вірність дружинників. Останні ж служать першим за коштовні подарунки, зброю, причому така платня психодолічно-буттєво прив'язувала дружинників до вождя міцними узами і зобов'язувала їх слугувати вірно князеві аж до самої смерті. Саме завдячуючи цьому нюансу слова Одіна про подарунки — це правило поведінки для кожного вождя: «Оружье друзьям и одежду дари — зто теплит их взоры. Друзей одаряя, тн дружбу крепишь, коль судьба благосклонна».