Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Скажіть, а пан Робер… — почав був Жак, але при згадці цього імені Ежені охопило невимовне хвилювання і її обличчя спотворилося від гніву.

— Робер! Я його прокляла! Він повинен зникнути з лиця землі!..

І вона почала повторювати якісь безтямні слова. Усі Жакові спроби повернути її до дійсності не мали успіху.

Ще з півгодини такої безладної мови Ежені, і Жак зрозумів, що він нічого від неї не доб'ється.

Попрощавшись з швачкою, яка люб’язно простягла йому маленьку, висохлу ручку й запросила приходити Жак вийшов з кімнати на вулицю. Сонце світило, і на сірій поверхні стін грали відблиски його променів. Сумна вуличка мовби ожила, і будинки тепер не видавалися такими похмурими й одноманітними. Жак постояв якусь хвилину в роздумі. Зі східців гучно зійшла воротарка.

— Ви вже були в пані Ежені? — з цікавістю запитала вона.

— Так, — відповів Жак.

— Ви не племінник її? Пан Моріс?

— На жаль, ні.

Вона весь час говорить про свого племінника Моріса, сподівається, що він прийде, провідає її. А він і очей не показує. Ми починаємо думати, що нещасна просто все вигадала, а його й на світі нема… Яка ж вона нещасна!

«Доля сама йде мені назустріч! — зраділо подумав Жак. — Зараз я про все довідаюсь». І ввічливо, як тільки міг, він зняв капелюха — так робили молоді люди вишуканого товариства в Пале-Роялі, вітаючись з дамами.

— Пробачте мені, добродійко, але я дуже хотів би дізнатися дещо про пані Лефлер. Скажіть, чи давно вона тут живе?

— Я, звичайно, чимало могла б розповісти про неї, тільки тут якось не дуже зручно, — охоче почала воротарка. — Відтоді, як загинув її наречений Фірмен, вона й оселилася тут. О, це довга й сумна історія!..

— Добродійко, — схвильовано мовив Жак, — присягаюся вам, що я порядна людина і вам не доведеться шкодувати, що ви мені довірились!.. Благаю вас, не відмовтеся зайти зі мною он у те кафе, навпроти, і випити чашечку кави!..

Жак з хвилюванням подумав, що досі йому ще ніколи не доводилося запрошувати когось в кафе, і ось зараз він зайде туди вперше, та ще у супроводі незнайомої літньої жінки.

Воротарка не примусила себе довго просити.

— Зараз збігаю додому, трохи причепурюся… — кокетливо сказала вона.

І справді, за хвилину вона з'явилася з гарною мереживною хусткою на плечах.

— Як вас звати, молодий чоловіче?

— Жак Меньє.

— Гарне ім'я! А мене в кварталі називають тітонькою Мадлен, хоч, їй-богу, я ще не така стара, щоб бути загальною тітонькою. Та я не заперечую, адже мене тут люблять… А це дуже важливо!

Поки тітонька Мадлен бігала причепурюватися, Жак встиг перелічити гроші і зважити, чи вистачить їх на частування його супутниці. На своє задоволення, він упевнився, що вистачить не лише на чашку кави, а ще й на мигдальне печиво.

Сидячи навпроти Жака за столиком і п'ючи маленькими ковтками каву, яка ще парувала, тітонька Мадлен почала неквапливу розповідь: