Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

— Про що це ти?

— Ти розказала мені свою маленьку таємницю. І я теж хочу довірити тобі свою, і навіть не маленьку.

І, скоряючися несвідомому поривові, Жак розповів їй усе, що сам знав про Фірмена Одрі. Бабета слухала, затамувавши подих.

— Що я можу зробити? Як допомогти тобі у твоїх пошуках?

— Боюся, що ти мені нічим не можеш допомогти. Ось я дізнався, що Фірменову наречену звали Ежені Леклер чи Лефлер, що вона була швачкою і після його арешту збожеволіла.

— Зажди, зажди!.. — Бабета наморщила лоба, силкуючись щось пригадати.

— Невже ти допоможеш мені її знайти?

— Не знаю… Можливо, все це дурниці, звичайний збіг. Не хочу тобі подавати надії завчасно.

— Кажи, кажи, не тягни!

— Розумієш, тут, на вулиці Муфтар, живе швачка, себто вона не швачка… — хвилюючись і збиваючись, говорила Бабета. — Тепер вона вишиває хусточки й косинки, але колись шила й білизну… Вона божевільна, прізвища її я не знаю. Але ім'я Ежені. У кварталі її називають Співуча Сорока. Можливо, що це вона й є. Я, певна річ, не знаю. Та Віолета оце недавно щось їй замовляла…

— Віолета? Треба зараз же з нею поговорити.

— Не поспішай, братику! Навіть і не думай говорити з нею без мене. Ти ж знаєш, яка вона насмішниця. Я поговорю з нею сама.

Залишившись на самоті, Жак відчув розкаяння. Адже, розказавши Бабеті про Фірмена, він мимоволі погрішив проти отця Поля. Та відразу ж і заспокоївся. «Бабета обов'язково збереже таємницю. Їй можна довіритися в усьому! До того ж вона обіцяла мені допомогти!»

За кілька днів Бабеті пощастило влаштувати так, щоб вони залишилися утрьох.

— Послухай, Віолето! — звернулася Бабета до сестри. — Як звати ту жінку, яка виплела тобі з мережив косинку? Пам'ятаєш, та косинка ще нам усім так сподобалася!

— Співуча Сорока! А навіщо тобі?

— А як її справжнє ім'я? Адже ж має бути у неї ім'я!

— Якщо вона божевільна, то чи не однаково, як її звати!

— Послухай, Віолето, ти можеш бути серйозною хоча б хвилину? Розкажи до пуття усе, що ти про неї знаєш.

— А навіщо це тобі?

— Це потрібно не мені, а Жакові.

— Жакові? Чи не книжку якусь він хоче у неї купити? Але у неї розуму не більше, ніж у її сороки… Жак, що ти хочеш про неї дізнатися?

— Насамперед її ім'я.

— А для чого?

Я знаю сам: її звати Ежені. А прізвище Лекер. І зовсім не Лекер!

— Тоді Лефлер.

— А може, ні Лекер, ні Лефлер, а Лемер!

— Припини дуріти, Віолето! — гримнув на неї Жак.

Дівчата ще ніколи не бачили його таким сердитим.

Та Жак одразу ж зрозумів, що суворістю може зіпсувати всю справу, і сказав уже іншим тоном:

— Ти добре знаєш, Віолето, що коли ти мені скажеш, як звати ту швачку, то я в боргу не залишуся. Мені пощастило купити цими днями дуже цінні книги і…

Жакові не треба було говорити далі: практична Віолета, так само, як і її старша сестра, напевно знала, що вигідно придбані книги обіцяють їм всілякі приємності.

— Ежені Лефлер живе не дуже далеко, — здалася Віолета. — Пройдися на вулицю Муфтар. Усі її там знають. Зараз вона вже стара, зовсім не виходить з дому, а колись, кажуть, була красунею. До того ж, вона чудова майстриня. І дарма що божевільна, робить з шовку такі квіти, що в неї їх охоче замовляють поважні дами.