Темнолесникове прокляття

— Як ти міг допустити, щоб це сталося? — запитала вона тихим тремтливим голосом.

Квінт відвернувся.

— Я так розумію, — озвався він, — що ти бачила свого батька нині вранці.

Маріс кивнула головою.

— Я його ще ніколи не бачила в такому жалісному стані, — сказала вона. — Блідий. Посірілий. Весь тремтить. Він ледве язиком міг повернути!.. А потім Щип мені заявляє, що з ним був ти. — Вона схлипнула і відкинула з обличчя пасмо намоклого волосся. — Ось чому я не завдала собі клопоту будити тебе, коли ти не з’явився на сніданок. Я хотіла, щоб ти вскочив у халепу…

— Мені дуже прикро, — зізнався Квінт. — То було одне з тих завдань…

Маріс побачила замішання в темно-бузкових хлопцевих очах і ковтнула клубок у горлі.

— Мені теж дуже прикро, — зізналася вона. — Я люблю його. Я хочу опікуватися ним. А він натомість обирає якогось… якогось учня, щоб довіритись йому і поділяти з ним свою працю. — Її очі блиснули. — Учня, який повертає його до Санктафракса напівмертвого! Мене цікавить, що ж усе-таки сподіялося там, у Нижньому небі? І навіть не намагайся заперечувати, що ти спускався вниз в одній з отих повітряних кліток. Я знаю, де він буває ночами!

Квінт похитав головою.

— Уявлення не маю, що з ним сталося, — відказав він.

— Не маєш? — недовірливо вигукнула Маріс. Квінт крадькома оглянувся, чи не підслуховує їх, бува, хтось із перехожих? Та дощ чустрив без упину, і вулиці були пустельні. — Тобто як не знаєш? — напосідала дівчина. — Ви були удвох в одній і тій самій нижньонебовій клітці, чи не так? Як же ти можеш не мати уявлення?

— Він… він не все був у клітці, — спокійно відповів Квінт.

— Не все? — щелепа Маріс одвисла. — Ви спускалися до самого низу? Щось приключилося в Нижньому місті?

Квінт тріпнув головою.

— Тоді де? — домагалася свого Маріс.

Квінт нахмурився.

— Він наказав мені мовчати, ні пари з уст, і ти не повинна допитуватись…

— Небо всевишнє, Квінте! — обурилася Маріс. — Я народилась і зросла у Санктафраксі. Ти ж тут без року тиждень, а вже маєш зухвальство розказувати мені про небезпеку, що хтось когось підслуховує…

— Я обіцяв Лініусові Паллітаксу, — досадливо перебив Квінт. — Найвищому Академікові. Твоєму батькові…

Маріс видивилась на нього. Від її гніву не лишилося й сліду, в очах бриніли сльози.

— Пробач мені, Квінте, — перепросила вона. — Просто я так потерпаю за нього. — Вона повагалась. — Будь ласка, розкажи мені, що ти знаєш. Розкажи мені все.

— Якщо з твоїм батьком щось і скоїлося, — почав Квінт, стишуючи голос, — то тільки всередині летючої санктафракської скелі. У ній збоку отвір — вхід до тунелю, який веде углиб кам’яних щільників. Він пропадав там півночі. Коли ж повернувся, був уже такий, як ти його бачила сьогодні вранці.

— Кам’яні щільники, — прошепотіла Маріс. — Але чому?

— Професор не казав, — відповів Квінт. — Хоча мені здається, це якось пов’язане з тим берестяним сувоєм, що я приніс йому з Великої бібліотеки. — Він знизав плечима. — А може, вся штука у скарбівні? — припустив хлопець. — Хіба вона не всередині великої скелі? Може, він лазив туди.

Та Маріс тільки похитала головою.

— До скарбівні лише один вхід, — пояснила вона, — і він тут у Санктафраксі. — Дівчина нахмурилася. — Достолиха! Яка напасть могла його загнати в оті страшнючі кам’яні щільники?

Квінт здригнувся.

— Невже вони і справді такі небезпечні, як про них подейкують?

Маріс знизала плечима.

— Ходить багато переказів, — кинула вона.

— Переказів? — здивувався Квінт.

— Ну, всяких там історій про тих, хто у хвилю, коли скеля зміщувалася, втрачав орієнтацію і навіки залишався бранцем звивистих тунелів. Історій про сліпих прозорих тварей, які мешкають у темних глибинах і сочать тих, хто посміє забратися в утробу скелі. Історії про блискунів.

— Блискуни? — запитав Квінт. — Що воно за чудо-юдо?

— Тут суцільний туман. Очевидно, вони водяться в найглухіших, найпохмуріших закутах скелі, живучи з крихт, які туди заносить вітром. А ще вони світяться. Подеколи підіймаються на поверхню.

— Еге? — не повірив Квінт.