Чужі скелети

— Ви не перебільшуєте?

— А ви — не патріот малої батьківщини! — категорично відрубала Гараніна. — Може, чули, що тут, на Жашківщині, французи свої нові технології розробляють та випробовують? Наші, своєю чергою, теж займаються різними сільськогосподарськими ноу-хау. Такі дядьки по селах живуть, ви б знали! З такими головами ми тут точно не пропадемо. Та годі, лекцій про перспективи розвитку рідного краю я читати не хочу і не буду. Скажу про себе: я керую агрофірмою і маю солідну частку в ресторанному бізнесі. Тобто сама виробляю продукти харчування і постачаю ними понад половину місцевих закладів харчування, частково забезпечую інші міста, працюю з кількома Черкаськими ресторанами, ось домовляюся з київськими торгівельними мережами та рестораторами. Але з Києвом та іншими великими містами складно — конкуренція велика. Хтось комусь хабара зашле — і все: тендер на поставки я втрачаю.

— То ви — фермер? — перепитав Антон.

— Ага, і приїхала до вас просто з ферми! — в тон йому відповіла Гараніна. — Бачите, я в тілогрійці, хустці, гумових чоботах, а руки в мене зашкарублі від важкої роботи, — вона простягнула до лікаря свої доглянуті м’які руки з недавно зробленим манікюром. — Та й гноєм смердю, — Юля наблизилася на ризиковану відстань, аби Сахновський відчув тонкий аромат дорогих парфумів.

— Чого це ви відразу так агресивно?

— А чого це ви відразу так розчаровано? Фе-е-ермер! У вашій уяві фермери — це такі собі голови колгоспів. Чи навіть просто колгоспники, які не розгинаються на полях, мов негри на плантаціях бавовни! Є в мене в господарствах і такі. Вони за свою працю отримують, між іншим, нормальні для Жашківщини гроші! — Юля дедалі більше заводилася. — А я, до вашого відома, менеджер! Я організувала все це виробництво і взагалі — весь цей процес: від картопляного поля до картоплі по-селянськи, запеченої з сиром, яку вам подадуть у пристойному ресторані чи нормальному чистому кафе! Я відраховую в бюджет міста, я лікарню нову будую, обладнання туди закуповую, дитячий садок… Ну вас, іще бісер перед вами метати, виправдовуватися… Дістали! До мене делегації водять!

— Та ради Бога! — Антон виставив перед собою руки в захисному жесті. — Нічого такого, що вас образить, я сказати зовсім не хотів!

— Нічим ви мене не образили, — буркнула Юлія. — Просто зрозумійте: у вашому погребі знайшли не просто невідомого зв’язаного бомжа, якого залишили помирати у вогкій темряві. Це — відома в місті людина, до того ж — рідний брат відомої та впливової в місті й околицях людини. І я вимагатиму, аби злочин розкривали! На гальмах спустити його не вдасться! Навіть при тому, що мій брат, як ви вже зрозуміли, попсував чимало крові і мені, і моїй родині, і багатьом людям у Жашкові. Бо Русик був унікальною людиною: міг знайти купу друзів, які в один прекрасний день ставали його не менш запеклими ворогами. Тепер розумієте? Руслана добре знали в місті. Причому — знали з поганого боку. І бажати його смерті міг хто завгодно.