Чужі скелети
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-232-2
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Чужі скелети». Краткое содержание книги:
— Батьки і далі цього не помічали?
— Мені здається, вони з якогось моменту просто почали вдавати, що нічого особливого не відбувається. Навпаки, винуватили в усьому погану компанію, з якою зв'язався мій хворий брат. З будь-якого приводу пішли заяви в міліцію, міліція старанно реагувала — там уміють.і люблять реагувати на заяви… Результат не забарився: наша родина набула дуже багато ворогів у місті. Нікому не сподобається, коли на їхнього сина зводять наклеп, що той — алкоголік і споює товариша з хронічно хворим серцем. Або чиясь дочка — малолітня повія, котра поводить себе провокаційно, змушуючи Русика демонстративно курити, вештатися в компаніях невідомо де глупої ночі й тягати з дому гроші. Можете собі уявити, в якій атмосфері жили всі ми і, зокрема, я.
— Школу він закінчив?
— Аякже! Десять класів! Ставити йому заслужені оцінки ніхто не ризикнув — «швидка» забирала Русика Гараніна кілька разів просто зі школи. Хоча і вчителі, які її викликали, і лікарі, які приїздили на виклик, знали, хто він такий. З тієї ж причини мій молодший брат не пішов після вісьмох класів у ПТУ. Але ж — школу він закінчив…
— Треба було йти в люди?
— Треба було, — кивнула Юлія. — Він і пішов: одразу ж після випускного, на якому напився самогону до безтями. Оклигав і вже на третій день вперше надовго завіявся з дому. Зібрав у рюкзак якийсь мінімальний набір речей, потягнув заначену бабусину пенсію, зібрав якесь місцеве кодло таких, як він, — і вперед. Було літо, вони вешталися околицями, пили, ночували в наметах, а, знайшовши в одному з зустрічних сіл переговорний пункт на пошті, чекали, поки Русик подзвонить додому і скаже: «Все нормально, ми зелені туристи».
— Я оце так слухаю вас, Юлю… Здається, ваш покійний братець вважав себе кимось на зразок гіпі…
— Не знаю, ким він там себе вважав… Я тоді, слава Богу, вступила в Києві до університету, жила в гуртожитку і гризла науку. Часом Русик навідувався до мене. Я, самі розумієте, намагалася нечасто їздити додому. То батьки пакували мені продукти в сумку і відряджали з нею Русланчика. Провідай, синку, сестричку… Звісно, в дорозі він губився. Вірніше, губився вже в студмістечку. Мав талант знайомитися з усіма кругом, при ньому — торба з харчами, чого б не вписатися хорошому пацану в якусь із кімнат якогось із гуртожитків… Серйозно, Антоне, в мого братика такі фінти виходили що не рік, то все краще й віртуозніше.
— Я вам вірю, вірю…
Гараніна докурила чергову цигарку, поміркувала якусь мить, вагаючись, чи не витягнути наступну, та передумала: заховала пачку в сумочку, а сумочку рішучим жестом відставила подалі, просто поклавши на крісло.
— Сам він учитися не хотів, принаймні в той час. На роботу теж не поспішав влаштовуватися: мовляв, йому з його хронічними хворобами не кожна пасує. Важка, наприклад, не для нього.
— Чим же він займався?
— Так, чим прийдеться… Тут більш меткі друзяки допомагали. На щастя, і він, і всі, хто крутився біля нього, повиростали. З віком прийшло розуміння: тепер просто так хворим Русиком не прикриєшся. Знайшовся там один розумник, подумали-помикитили — і порадили Русланові робити собі групу інвалідності. На час, поки всі, хто міг, рухали справу, братик заспокоївся, став навіть чемним і шовковим. З ним, чесне слово, стало приємно спілкуватися. Потім, ставши офіційним інвалідом, він одразу отримав масу пільг. Приятелі, хто розумніший, тут-таки почали радити, як цим треба користуватися… Словом, за бажання я можу накреслити вам кілька цілком легальних схем, котрі допоможуть на власній та чужій групі інвалідності заробити не захмарні, але цілком пристойні гроші. Ну, а потім, — Юлія замовкла, і Антон відчув — зараз вона збирається сказати щось дуже для неї важливе, — потім сталася катастрофа. Не відразу, звичайно… Але щось таке рано чи пізно мусило статися.
Парубок, який ніколи в житті не працював, нужденним одначе не був.
Руслан Гаранін мав дах над головою. Батьки годували його і трусилися над своєю хворобливою молодшою дитиною, незважаючи на вибрики, котрі ставали дедалі непередбачуванішими. В людей, особливо тих, хто бачив його вперше, хлопець викликав довіру та симпатію, і пояснити причину такого феномену навряд чи було можливо. Психологи називають це харизмою. І Руслан Гаранін, доживши до двадцятьох п’яти років, розібрався в собі повністю. Знав, чим узяти людей, як їх використати з користю для себе, і головне — впевнився в своїй абсолютній безкарності.