За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

На середину 1942 р. припадає посилення антиукраїнських дій з боку цих партизанських загонів. Огляд із червня відзначає: «Новим у розвитку партизанщини є те, що стає вона вже явно ворожою до свідомого українського елементу, а зокрема до націоналістичного. На Холмщині вже занотовано два випадки кривавих розправ польсько-большевицьких банд над свідомим національно українським активом. Це виглядає так, що двоє-троє бандитів приходять навіть вдень прямо до наміченої хати, вбивають стрілами з револьверів хатніх людей і скоро втікають». У звіті представника УДК з цього терену за вересень 1942 р. зазначено: «Банди, що складаються з утікаючих полонених, а тепер польських грабіжників та боївкарів ведуть в першій мірі протиукраїнську роботу, тероризують населення, підпалюючи хати, а навіть цілі села (наприклад, в Славатичах згоріло понад 200 хат)».

Польське підпілля, підпорядковане еміграційному урядові в Лондоні, офіційно відмежувалося від діяльності польських прокомуністичних партизан. «Те, що робиться, ― читаємо в підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej» за серпень 1942 р., ― не має нічого спільного ані з польським незалежницьким табором в краю, ані зі становищем польського уряду. Це акції, які проводять на власну руку і для власних цілей поза Польщею, всупереч Польщі, коштом Польщі». Але ж більшість постраждалих українців покладали відповідальність за напади таки на поляків, не надто заглиблюючись у питання про їхню політичну орієнтацію.

Уже незабаром німецька влада розпочала операцію пацифікації проти діяльності цих груп. Проте українське населення, замість того щоб отримати від німців у результаті боротьби проти партизанів бодай якийсь захист, навпаки, опинилося між молотом і ковадлом. Ось як це описують українські підпільники: «По-перше, диверсантські і саботажеві акції впродовж травня виросли в форму масових акцій, яких мимо напруженої ліквідаційної протиакції не вдалося спараліжувати, а по-друге, репресійні заходи влада застосувала проти цивільного населення і вони вдарили в першій мірі по українському елєменті. В ліквідуванні диверсантських відділів беруть участь відділи німецької поліції, польські відділи СС з Люблина, які складаються головно зі східного елєменту фольксдойчів. Іншими словами, беруть участь вороже наставлені елєменти проти українців взагалі. Тим треба пояснити факт, що в часі т. зв. ліквідаційних акцій спалено в цілості або частинно в більшості українські оселі, бо на 20 спацифікованих сіл польських сіл спалено всего 3—4, що розстріляно в часі таких пацифікацій український найбільш свідомий громадський і культурно-освітний актив села. Розстріляно досі більш 150 осіб. Нема сумніву, що тут ділає польсько-більшовицька рука через фольксдойчів і польську поліцію, вказуючи на український свідомий національно елємент, як на той, що мав би сприяти диверсантському рухові. Найбільш потерпіли Грубешівщина, а далі частина Холмського, Томашівського та Замостенського повітів». «Пацифікація, ― читаємо в іншому документі, ― розпочалась арештами й розстрілами селян. До села приїздила згадана вгорі карна експедиція з готовими списками, що їх виготовили поляки-фольксдойчі. Всіх людей скликали в одне місце, записаних відокремлювали, кількох розстріляно на місці, а решту арештовано й вивезено, мабуть, до Люблина. Між втягненими на листи є багато активних українців, тих, що відбирали від поляків школи, церкви, церковні маєтки, діячів кооперативних і Українського Освітнього Товариства».