Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Якщо ж говорити про історію цієї країни та її народу, то до прибуття європейців територія нинішньої Чилі давала змогу прогодуватися лише невеликій кількості індіанського населення, якому бракувало тих культурних і політичних здобутків, що були характерними для багатої, густонаселеної та потужної імперії інків, розташованої на півночі, на територіях сучасних Болівії, Перу та Еквадору. Як і на більшості території Південної та Центральної Америки, європейці, які завойовували й заселяли Чилі, починаючи з 1540-х років, були іспанцями. Вони завезли невелику кількість африканських рабів і часто одружувалися з місцевими індіанцями. Таким чином, на відміну від більшості інших країн Південної Америки, нинішня Чилі є етнічно вельми однорідною і не має великої кількості «незмішаних» індіанців або представників африканських меншин. Натомість чилійці є переважно іспанцями та метисами, тобто нащадками шлюбів іспанців та індіанців; майже всі вони католики і майже всі розмовляють іспанською (на відміну від значної кількості меншин в інших країнах Латинської Америки, які послуговуються місцевими індіанськими мовами). Найбільша етнічна меншина, індіанці мапуче, становлять лише 1 % населення. Людей іншого, крім іспанського та індіанського, походження в Чилі налічується відносно мало.

Таким чином, географія Чилі, її історія та склад населення — все це сприяло єдності країни. У свою чергу, така єдність позитивно впливала на історію Чилі, що була менш бурхливою та хаотичною порівняно з іншими латиноамериканськими країнами. Але була й одна негативна сила, спільна для Чилі та цих країн: іспанські колоністи організували великі землеволодіння на відміну від невеличких ферм, започаткованих європейськими поселенцями в Північній Америці. В підсумку від самого початку заселення США та Канади європейцями там утворилася основана на широкому базисі демократична система урядування, тоді як у Чилі олігархія контролювала переважну частину землі, ресурсів і політичного життя. Така концентрація політичної влади була основною проблемою чилійської історії.

Прихований конфлікт між традиційною владою непоступливої олігархії та дедалі більшим впливом інших класів суспільства можна було або вирішити за допомогою політичного компромісу, або так і залишити невирішеним через патову політичну ситуацію. Останній варіант траплявся дедалі частіше після того, як у Чилі було ухвалено нову конституцію, що розвела в часі вибори президента, сенату та нижньої палати конгресу — тепер вони проводились у різні роки. На жаль, ця благонамірена ідея, реалізована в ім'я справедливого принципу балансу влади, призвела до того, що посада президента, контроль над сенатом та контроль над нижньою палатою зазвичай належав різним політичним партіям — залежно від того, яка з них була найсильнішою в той конкретний рік, коли проводилися вибори. Дві подальші зміни у процедурі голосування збільшили кількість лівого електорату за рахунок зменшення домінуючого впливу олігархів на вибори. Одна зміна полягала в тому, що 1934 року чилійське жіноцтво нарешті здобуло право голосу на муніципальних виборах, а 1949 року — на президентських. Друга зміна стосувалася симпатій виборців. Традиційно голосування в Чилі було відкритим і публічним, тому землевласникам було легко спостерігати за голосуванням селян і впливати на їхній вибір. Саме тому запровадження таємного голосування в 1958 році й спричинило зміщення вліво.

Чилійські політичні партії поступово сформували три блоки: лівий, центристський та правий — приблизно однакові за своєю силою. Тому уряд поперемінно контролювали або ліві, або праві, що залежало від того, на чий бік схилялися центристи. В кожному з цих блоків були як більш радикальні, так і менш радикальні елементи, що конфліктували між собою. Наприклад, у лівому блоці були помірковані (включно з більшістю ортодоксальних комуністів), що хотіли запровадити зміни конституційними методами; вони конкурували з нетерплячими лівими радикалами, яким кортіло революційних змін. Збройні сили стояли осторонь від чилійського політичного процесу — до 1973 року.

Перед тим, як я приїхав до Чилі 1967 року, останні президентські вибори відбулися там у 1964 році. Несподівано для Чилі, де провідний кандидат у президенти зазвичай перемагав відносною, а не абсолютною більшістю голосів, на виборах 1964 року абсолютну більшість голосів отримав центристський кандидат Едуардо Фрей. Його вважали добромисним і чесним. Страх перед марксистами та їхньою програмою, а також зростання сили лівої коаліції підштовхнули багатьох виборців із правими поглядами до підтримки Фрея, і його партія здобула контроль над нижньою палатою конгресу під час виборів 1965 року. Це дало підстави сподіватися, що Фрей зможе здійснити радикальні зміни й покінчить із чилійською політичною безвихіддю.

Фрей діяв швидко і дав змогу чилійському уряду викупити контрольний пакет акцій (51 %) американських мідновидобувних компаній, що працювали на території Чилі. Він спрямував потік державних інвестицій в чилійську економіку, розширив доступ до освіти для незаможних чилійців, зробив Чилі найбільшим реципієнтом американської економічної допомоги в Латинській Америці з розрахунку на одну людину й ініціював програму аграрних реформ з метою подрібнення великих землеволодінь. Але здатність Фрея змінювати суспільство обмежувалася задавненим чилійським політичним глухим кутом. З одного боку, програма Фрея виявилася надто радикальною для чилійських правих. З іншого боку, він був недостатньо радикальним для чилійських лівих, які прагнули більшого державного контролю над мідновидобувними компаніями, більших державних інвестицій та інтенсивнішого перерозподілу земель. За правління Фрея чилійська економіка продовжила потерпати від страйків, інфляції та дефіцитів. Наприклад, у ті місяці, коли я перебував у Чилі, спостерігався хронічний дефіцит м'яса: навіть китове м'ясо та жорстка яловичина бували у крамницях лише інколи, хоча овечі субпродукти продавалися щодня. Мої друзі стали жертвами вуличного насилля. У 1969 році всі три чилійських політичних блоки — правий, лівий і центристський — вже відчували велике розчарування станом справ у чилійській політиці.