Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Розвиток подій у Чилі після 1970 року скеровувався двома лідерами, які становили собою протилежні екстремуми як у політичному, так і в особистісному плані; це були Сальвадор Альенде та Августо Піночет. Спільним для них став лише один факт: ми й досі не можемо зрозуміти, чому кожен із них діяв саме так, а не інакше.
Моє розуміння Альенде ґрунтується на публічній інформації про нього, а також на спогадах мого чилійського друга, який добре знав і самого президента, і його сім'ю. Альенде був типовим чилійським кваліфікованим фахівцем із родини, що належала до верхнього прошарку середнього класу. Він був багатим, розумним, ідеалістичним, хорошим промовцем і мав потужну харизму (фото 4.1). Іще в студентські роки він став переконаним марксистом і засновником Чилійської соціалістичної партії, яка стояла на більш ліворадикальних позиціях, аніж Комуністична партія Чилі. Але за стандартами чилійських соціалістів Альенде вважався поміркованим, бо його метою було приведення марксистського уряду до влади в Чилі демократичними методами, а не шляхом збройної революції. Закінчивши медичний виш, Альенде вже у 31 рік став міністром охорони здоров'я і виконував свої обов'язки надзвичайно успішно. Він балотувався на посаду президента Чилі в 1952,1858 та 1964 роках, і всі три рази зазнав поразки, причому двічі — з великим відставанням від переможця. Тому коли Альенде знову балотувався у президенти 1970 року як голова коаліції Народної єдності, куди входили соціалісти, комуністи, радикали та центристи, він уже мав стійку репутацію безневинного вічного невдахи.
На виборах 1970 року Альенде отримав найбільшу частку голосів (36 %), але його перемога стала непереконливою, бо значно більша частка електорату (64 %), який був проти нього, поділилася між правою коаліцією (35 %, лише на 1,4 % менше голосів, ніж у Альенде!) та коаліцією центристів (28 %). Оскільки Альенде здобув лише відносну, а не абсолютну більшість голосів, то для його обрання потрібне було затвердження конгресом, який все ж таки зробив це в обмін на низку конституційних поправок, які гарантували, в тому числі, свободу преси. Незважаючи на неконфліктний характер та історію поведінки самого Альенде, його обрання негайно спровокувало невдалу спробу американського уряду організувати в чилійському конгресі протидію затвердженню нового президента. Обрання Альенде підштовхнуло до еміграції родину одного з моїх чилійських приятелів, який не бажав сидіти і спостерігати, яку політику буде проводити новий очільник держави. Чому ж обрання президентом такого не агресивного й поміркованого діяча спричинило таку сильну негативну реакцію?
Причина полягала в тому, що Альенде та його коаліція проголосили своєю метою встановлення в Чилі марксистського уряду, і ця перспектива вжахнула чилійських правих і центристів, місцеві збройні сили, а також уряд Сполучених Штатів. У наші дні, через десятки років після розвалу Радянського Союзу та завершення холодної війни, мої молодші читачі, яких у 1940-х, 1950-х та 1960-х роках іще й на світі не було, не можуть зрозуміти, чому ці потужні прошарки чилійського суспільства так вперто намагалися будь-якими засобами запобігти встановленню в Чилі марксистського уряду. Пояснення цього феномену слід починати з того факту, що після Другої світової війни Радянський Союз заходився проводити політику світового панування і створив свої атомні й водневі бомби, а також міжконтинентальні балістичні ракети. У 1948 році він намагався задушити демократичний Західний Берлін, перекривши до нього всі шляхи. Він здійснював брутальні комуністичні перевороти й жорстоко придушив повстання в Чехословаччині, Східній Німеччині, Угорщині та Польщі. Він встановив диктатури, підтримувані радянськими багнетами у названих та інших східноєвропейських країнах.
А найнебезпечнішим було те, що коли Фідель Кастро встановив марксистський уряд на Кубі, то почав разом із Хрущовим розміщувати в країні балістичні ракети, здатні нести ядерні боєголовки, на відстані лише 90 миль від узбережжя Сполучених Штатів. Упродовж одного моторошного тижня, який назавжди закарбувався в пам'яті всіх, хто жив тоді й був достатньо дорослим, щоб оцінити те, що відбувалося, світ був ближче до ядерної катастрофи, ніж будь-коли у своїй історії (фото 4.2). Після кризи, завдяки поступовому розсекреченню інформації з боку як США, так і Радянського Союзу, стало зрозуміло, що насправді ми були тоді ще ближчими до ядерного катаклізму. Тодішні військові лідери Америки знали про 162 ракети, вже розміщені на Кубі, але думали, що боєголовки до них іще не завезені, тоді як насправді їх уже доставили.
Після Кубинської ракетної кризи Радянський Союз активізував свої програми зі створення потужної ядерної зброї та міжконтинентальних балістичних ракет. Сполучені Штати натомість твердо вирішили більше не допускати приходу до влади комуністичних урядів у Західній півкулі. Будь-якому американському президенту, який не зміг би запобігти такому повороту подій, загрожували негайний імпічмент і усунення з поста за злочинне нехтування інтересами США; так само і президента Кеннеді попередили, що він втратить посаду, якщо не зможе прибрати радянські ракети з Куби. На початку 1960-х США непокоїла комуністична загроза у В'єтнамі та інших країнах Південно-Східної Азії. Чилійські праві, центристи та військові також були рішуче налаштовані не допустити встановлення марксистського уряду в Чилі, бо вони вже побачили, що сталося з Кубою й кубинцями-антикомуністами після того, як до влади прийшов Кастро. І вони не бажали повторення такого самого сценарію в Чилі.
Ще одним мотивом для занепокоєння Сполучених Штатів ситуацією в Чилі було те, що чилійські мідновидобувні компанії, які становили найбільший сектор чилійської економіки, належали США і були споруджені завдяки американським інвестиціям, адже Чилі в XIX столітті бракувало власного капіталу та технологій, щоб розвивати мідні копальні самотужки. За правління президента Фрея Чилі експропріювала (і оплатила) 51 % акцій цих компаній, і Сполучені Штати побоювалися (і як з'ясувалося, небезпідставно), що Альенде може експропріювати решту 49 %. Тому з 1960-х років і надалі уряд Сполучених Штатів за допомогою програми під назвою «Альянс заради прогресу» підтримував латиноамериканські (зокрема чилійські) реформаторські центристські партії і спрямовував закордонну фінансову допомогу в ті країни Латинської Америки, де ці партії були при владі, щоб запобігти зростанню впливу ліваків-революціонерів. За правління президента Фрея Чилі стала провідним латиноамериканським реципієнтом американських грошей, спрямованих на розвиток.
Яку ж політику, з огляду на такі реалії, почав проводити Альенде, ставши президентом? Знаючи, що його підтримали лише 36 % чилійських виборців і що йому протистоять чилійські збройні сили та американський уряд, він все ж таки відкинув поміркованість, обережність та компроміс і натомість розпочав політику, яка неминуче була б піддана анафемі з боку згаданих вище супротивних сил. Першим його кроком за одностайної підтримки чилійського конгресу стала націоналізація американських міднодобувних компаній без жодної компенсації — перевірений рецепт, як нажити собі впливових ворогів на міжнародній арені. (Щоб не платити компенсації, Альенде оголосив прибуток, уже зароблений компаніями понад певну норму прибутку, «надлишковим»; саме цей надлишок і мав стати компенсацією.) Президент націоналізував також інші великі міжнародні компанії. Він нажахав чилійських військових, завізши до країни велику кількість кубинців (причому сам він носив із собою особистий автомат, подарований йому Фіделем Кастро), а потім запросивши Кастро до Чилі з візитом, який розтягнувся аж на п'ять тижнів. Альенде заморозив ціни (навіть на недорогі предмети щоденного вжитку на кшталт шнурків для черевиків), замінив елементи вільного ринку в чилійській економіці на державне планування соціалістичного типу, здійснив значне підвищення зарплат і урядових витрат, а для покриття утвореного дефіциту почав друкувати паперові гроші. Він розширив аграрну реформу президента Фрея, експропріювавши великі садиби та перетворивши їх на селянські кооперативи. Та хоча аграрна реформа та інші кроки Альенде й були зумовлені благими намірами, проводилися вони некомпетентно. Наприклад, одному моєму чилійському приятелю, який на той час був 19-літнім студентом-економістом, дали важливе й відповідальне завдання: встановити ціни на споживчі товари в Чилі. Ще один мій чилійський приятель схарактеризував тогочасну ситуацію таким чином: «Альенде мав хороші ідеї, але втілював їх невдало. Він правильно розумів проблеми, які стояли перед Чилі, але намагався вирішити їх хибними методами».