Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Результатом політики Альенде стало поширення економічного хаосу, насильства та опозиції до нього. Покриття бюджетного дефіциту просто за рахунок друкування грошей призвело до гіперінфляції, причому реальна заробітна плата (тобто з поправкою на інфляцію) впала до рівня, нижчого за рівень 1970 року, навіть попри те, що зарплати без поправки на інфляцію номінально зросли. Зарубіжні та внутрішні інвестиції, а також закордонна допомога припинились. Торговий дефіцит Чилі зріс. Споживчі товари, навіть туалетний папір, стали дефіцитом у магазинах, де все більше полиць порожніли, а черги — дедалі довшали. Харчі й навіть вода жорстко нормувались. Робітники, які були природними прихильниками Альенде, приєдналися до опозиції і влаштовували загальнонаціональні страйки; особливої шкоди завдавали економіці Чилі страйки шахтарів на мідних копальнях та власників великих вантажівок. Вуличне насильство зростало, дедалі частіше звучали прогнози щодо неминучого державного перевороту. Радикальні ліві прихильники Альенде почали озброюватися, і водночас вуличні плакати проголошували «праві» гасла на кшталт Yakarta viene («Гряде Джакарта»). Це було натяком на масове знищення комуністів, яке праві влаштували в Індонезії у 1965 році, про що йтиметься в наступному розділі. Такі гасла були відкритою погрозою чилійських правих вчинити так само з лівими, що згодом і сталося. Навіть впливова католицька церква Чилі виступила проти Альенде, коли він запропонував обов'язкові зміни в навчальній програмі як приватних католицьких шкіл, так і державних, спрямовані на виховання в Чилі покоління роботящих і безкорисливих «нових людей» шляхом відправлення учнів на польові роботи як некваліфікованої робочої сили.
Підсумком такого розвитку подій став переворот 1973 року, який багато чилійців схарактеризували як неминучий, хоча форму, якої той переворот набув, неминучою назвати не можна. Один мій приятель-економіст так описав мені падіння Альенде: «Він зазнав фіаско, бо його економічна політика спиралася на популістські кроки, які раніше вже багато разів закінчувалися крахом у інших країнах. Вони дали короткочасний позитивний ефект за рахунок взяття в борг чилійського майбутнього, але породили нестримну інфляцію». Багато чилійців захоплювалися Альенде і вважали його мало не святим. Але святість далеко не завжди обертається політичним успіхом.
Я розпочав свою розповідь про Альенде, зауваживши, що ніхто не може пояснити, чому він діяв саме так. Я й досі запитую себе: навіщо ж Альенде, досвідчений і поміркований політик, почав проводити екстремістську політику, хоча добре знав, що вона неприйнятна як для більшості населення, так і для збройних сил? Мої чилійські друзі запропонували кілька можливих пояснень, але ніхто з них не може із впевненістю сказати, яке із них (а, може, й ніяке) відображає справжній хід думок Альенде. Одні з них вважають, що попередні політичні успіхи Альенде створили у нього хибне враження, що він зможе нейтралізувати опозицію. Президент уже мав досвід успішної діяльності на посаді міністра охорони здоров'я; він зміг розвіяти побоювання конгресу щодо його обрання за допомогою ухвалення конституційних поправок, які не зв'язували йому руки у сфері економічної політики, і тому конгрес одностайно схвалив запропоновану ним експропріацію міднодобувних компаній без компенсації. Він сподівався також замирити збройні сили, взявши до свого кабінету їхніх трьох командувачів. Інше можливе пояснення полягає в тому, що Альенде, всупереч його власним переконанням, підштовхували до екстремальних кроків найбільш радикальні прихильники — члени Руху революційних лівих сил (іспанський акронім MIR), що прагнули повалити капіталістичні державні органи Чилі за допомогою швидкої революції. Вони накопичували зброю, висунули гасло «Озброїмо народ», закидали Альенде те, що він виявляв слабкість і нерішучість, і відмовлялися вислуховувати його умовляння: «Майте терпіння й почекайте іще кілька років».
Навіть якщо ці обидва можливих пояснення (або одне з них) вичерпно розтлумачують мотиви Альенде, я все одно вважаю їх неповими. Мені здається, що навіть тоді, а не лише з мудрої нинішньої ретроспективної точки зору, політика Альенде ґрунтувалася на нереалістичних оцінках ситуації та власних можливостей.
Прогнозований путч стався 11 вересня 1973 року. За десять днів до цього представники всіх трьох видів чилійських збройних сил — армії, авіації та військово-морського флоту — узгодили його план. Хоча ЦРУ й надавало постійну підтримку опозиційним до Альенде силам і прагнуло прибрати його від влади, навіть американці, які критикували втручання ЦРУ в чилійські внутрішні справи, визнають, що переворот був здійснений самими чилійцями, а не ЦРУ. Чилійські ВПС завдали бомбових ударів по президентському палацу в Сантьяго, а танки сухопутних військ обстріляли його (фото 4.3). Зрозумівши, що ситуація безнадійна, Альенде застрелився з автомата, подарованого Фіделем Кастро. Зізнаюся, що я скептично ставився до цього твердження і підозрював, що насправді Альенде вбили військові, які брали участь у путчі. Але слідча комісія, сформована відновленим демократичним урядом Чилі після завершення військового правління, дійшла висновку, що Альенде дійсно покінчив життя самогубством. Цей висновок підтвердив мені один чилійський приятель, який особисто знав члена пожежної команди, що увійшла до палаючого президентського палацу й зустріла там небагатьох уцілілих компаньйонів Альенде; серед них був чоловік, що останнім бачив президента живим.
Переворот, який населення зустріло з полегшенням, отримав широку підтримку чилійських правих і центристів, значної частини середнього класу і, звісно ж, олігархів. На той час економічний хаос у країні, нерозумна урядова економічна політика, а також вуличне насильство часів правління Альенде стали вже нестерпними. Прихильники путчу вважали хунту просто неминучою перехідною фазою на шляху відновлення попереднього статусу-кво, коли в політичному житті Чилі до 1970 року домінували цивільні представники середнього класу та його верхівки. Мій чилійський друг розповів мені таку історію. У грудні 1973 року, всього лише через три місяці після путчу, за вечерею зібралися вісімнадцять людей (і він також). Коли розмова торкнулася питання тривалості перебування хунти при владі, то 17 із 18 спрогнозували лише два роки. Вісімнадцятий гість висловив припущення, що хунта правитиме сім років, але решта гостей підняли його на сміх і сказали, що це абсурд, такого, мовляв, не може бути в Чилі, де всі попередні військові уряди швидко повертали владу цивільному уряду. І ніхто із присутніх на тій вечірці й уявити не міг, що хунта протримається при владі майже 17 років. Вона призупинила всю політичну діяльність, закрила конгрес, заборонила ліві політичні партії й навіть центристську Партію християнських демократів (на превеликий подив самих представників цієї партії), захопила чилійські університети, а університетськими ректорами призначила військових командирів.
Один із членів хунти, який став її лідером майже випадково, приєднався до неї в останню хвилину і не очолював планування самого перевороту; це був генерал Августо Піночет (фото 4.4). Буквально за пару тижнів до перевороту чилійська армія змусила піти у відставку свого начальника штабу, бо той був проти втручання військових. Тому автоматично новим начальником штабу сухопутних військ став Піночет, який командував армійськими підрозділами в районі Сантьяго. Навіть на той час Піночет вважався доволі старим (58 років). Інші армійські генерали та командири збройних сил Чилі вважали, що добре знають свого колегу, як гадало й ЦРУ, що зібрало про Піночета детальну інформацію. ЦРУ дало Піночету таку оцінку: спокійний, врівноважений, чесний, незлий, приязний, роботящий, діловий, релігійний, скромний у житті, відданий чоловік і батько, без видимих інтересів поза межами армії, католицької церкви та своєї сім'ї — одним словом, не та людина, яка може очолити переворот. Хунта планувала бути комітетом рівноправних партнерів зі змінюваним керівництвом. Її члени обрали Піночета своїм першим лідером головним чином тому, що він був серед них найстаршим; був начальником штабу найбільшого роду військ чилійських збройних сил (армії); і, можливо, тому, що його колеги поділяли думку ЦРУ про те, що Піночет — людина не лиха і жодної загрози не становить. Коли хунта захопила владу, її лідер сам заявив, що керуватиме на засадах змінюваності.