Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Солдатенко видерся від чотирьох і кинувся на Місю знову. Він устиг його збити з ніг і копирснути постолом у бік. Та його вже знову відтаскали.
Тепер усі стояли на витоптаному глею, і гамір був куди дужчий, як під час бійки. До дядьківських голосів прилучили свої й парубки. Вони розмахували гвинтівками і сварилися. Гиринів молодший син був теж у самообороні. Був і Сіро-шевського небіж. В самообороні були і хазяйські, і незаможницькі парубки. Тепер кожний кричав на інших і вступався за своїх.
Вже Сірошевського небіж хапався за затвор. Вже Гиринів син нахвалявся когось постріляти. Вже й до Юринчука хтось погрожував обрізом., Дзбан сам вихопив гвинтівку в когось із рук і кричав, що «відкриє огонь», якщо голодранці цієї хвилини не заберуться собі з його грунтів геть.
Тоді Солдатенко вихопився знов і, кленучи і бога і чорта, заявив, що от зразу ж таки і починає орати. Він поплював на руки і вхопив коней за вузду.
— Ньо! — закричав він, спрямовуючи упряж за межу.
Дзбан впер гвинтівку в черево й вистрілив. Куля дзизнула в Солдатенка над самісіньким вухом. Солдатенко вхопився за голову і закричав.
Тоді бахнуло ще кілька пострілів — зразу. Дзбан кинув гвинтівку і. додався тікати. З ним побіг і Головчук. Григор Лях сів на землю і накрив голову кожухом. Але Сірошевський і Міся підхопили його під руки і потягли мерщій геть. Кілька самооборонників побігли разом з ними.
Але вони відбігли кроків із сто — там був окіп — і зразу припали за окопом. І тоді вдарили пострілами звідтіля. Одна куля влучила Солдатенкові в ногу, і він сів. Тоді всі на межі теж мерщій впали — за вигорбки, за грудки. Постріли затріщали і з того, і з другого боку.
Коні шарпнулися геть і побігли кудись у поле, волочачи за собою оплужжя.
БОЙОВА ПЕРЕВІРКА
Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.
Ліхтар високо вгорі мутнів жовтою плямою в райдузі памороззя.
Парчевський хутко й коротко крокував у розпливчастій плямі світла під ліхтарем — десять кроків туди, десять кроків назад. Елегантна, світлого офіцерського сукна літня шинель тісно облягала його торс. Вузькі чоботи полискували гострими носками. Парчевський підкидав дрібні скам'янілі грудки. Він нервувався.
Хатки передмістя довкола чорними обрисами бовваніли в пітьмі.
— Вацлав! — прилинуло тихо з другого боку вулиці, з сутінку.
Парчевський скинувся — золотий тризуб на кашкеті блиснув —і, різко зробивши півоборот, він перейшов вулицю навпрост.
— Піркес? — спитав він коротко, і в нічній тиші його оклик прозвучав чітко й виразно.
— Тихше, будь ласка, — прошепотів голос ще не видимого Піркеса. — Ну як ти не розумієш… Під ліхтарем!
Постать Піркеса відокремилася від стінки заснулого будинку. Комір його шинелі був піднятий високо, кашкет він насунув на самісінький ніс.
— Прошу пробачення, — буркнув Парчевський вже не так голосно. — До ваших конспірацій я не здатний!.. Холодно! — потис він руку Піркссові. — Я тут замерз. — Він потер голі вуха рукавичкою. — Пішли?
Піркес потяг його за рукав ближче до будинків, і в тіні високих парканів вони швидко пішли. Парчевський все сіпав плечима і невдоволено хмикав.
Біля будинку синагоги вони спинились. Піркес глянув праворуч і ліворуч, тоді штовхнув хвіртку і мерщій пропустив Парчевського наперед.
— Чорт! — зразу ж вилаявся Парчевський, спіткнувшися об якусь грудку.
Піркес знайшов його спину в темряві і підштовхнув убік. Вони протислися між стіною і парканом і завернули за ріг. Піркес намацав клямку, і з тихим рипом відхилилися двері — війнуло теплом, і крізь другі двері шпариною засотилося світло. Піркес розчинив і їх.
Вони опинилися в кімнатці, освітленій недогарком шабасової свічки. Це була, очевидно, комірка синагогального сторожа. Стіл, дві табуретки, стара облізла кушетка з лахміттям коштовного жовтого штофу. На одній табуретці сидів Козубенко. На кушетці — Зілов і Стах. Вони звелися, щойно розчинилися двері.
— Зілов? — став на порозі Парчевський. — Кочегар Козубенко? І… здається, Кульчицький? Броніслава брат?
— Бачиш, Вацлаве… — зробив, посміхнувшися, Зілов крок. Але Парчевський перебив його.
— Я говоритиму тільки з самим комітетом!
— Ми і є комітет, товаришу Парчевський, — сказав Козубенко тихо. Слово «товаришу» він вимовив голосніше.
— Ви? — Парчевський посміхнувся.
— Ми. Комітет Спілки Комуністичної Молоді.