Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Ти ж розумієш, — усівся знову Потапчук, — як воно буде після революції? Треба ж, щоб дуже багато усього було. І хліба, і одежі, і вугілля, і всього. Щоб на всіх вистачало, а не так, як тепер, на самих лише панів. І треба, щоб людина легко жила — не мучилася, не виснажувалася на чорній роботі. Щоб людьми всі люди були, а не самі тільки дуки. Землю усю заберем у панів, таж людей не зменшає — далі більшатиме… — Галька хихикнула під кожушком. — Значить треба, щоб там, де досі пуд родить, родило три. Вгноювання сівозміни, культура господарювання. Машинами робити будемо все. Орати, сіяти чи збирати…
— Як у пана тепер?
— Де там як у пана! — знову розсердився Потапчук. — Панові там таке й не снилося! Панів раптом десять тисяч, а народу як підніметься до діла, до своєї праці — це ж цілий мільйон… багато мільйонів! Сміятися з панської економії будемо!
— Гей! — скрикнув Іванко. — Ану, цитьте! — Він прислухався і визирнув з-під баляс.
Справді, рідкі пориви вітру немов приносили звідкілясь якийсь гук.
— Дивіться! — гукнула й Галька. — Ой лишенько! Он там-о!
Потапчук та Іванко вже й самі бачили. На межі коло плантації щось було негаразд. Гурт вирував, люди метушилися, немов бігали і вовтузилися. Уривки вигуків зринали й пропадали за вітром.
— Матінко моя! Б'ються! — схопилася Галька. — Побий мене сила божа, б'ються!
Потапчук уже схопився за мотуз до дзвона.
— Міся з Дзбаном, мабуть, орати не дають! Звели свою банду — дядькам наминають боки! Треба бігти розбороняти, а то ще повбивають! Скликаймо самооборону!
Він сіпнув мотуз, і бевкнув дзвін. Дзвін був на сорок пудів — на всю округу. Він вдарив другий раз поряд, а тоді окремо третій. Іванко чогось вхопився за кулемет. Потапчук закалатав знову. Два рази поряд, а тоді третій окремо. На оборону. «Парубки-самооборонці, хапайсь за гвинтівки і мерщій до церкви на майдан!»
Бійка на полі тим часом уже йшла повним ходом.
Старий Міся вже лежав долі, і Солдатенко товк його носом у вогку землю. Сіряк Місі був закаляний у чорнозем, і зелений пояс спав додолу — лежав поруч зеленим гадючим сувоєм. Головчук із Ляхом насіли на Юринчука. Обидва вони були здорові, а вдвох проти одного й поготів. Юринчук то видирався, то знову котився на землю. Вже шинель у нього тріснула і на плечах, і попід пахвами. Дзбана — гладкого й опецькуватого — трусили аж троє, а він усе стояв на ногах і стояв. Довгий Гирин гасав поміж гурту і ганяв людей патерицею. Сірошевський впіймав когось за чуба і таскав по землі — така вже була в нього звичка до волосся: як бив жінку, він завжди насамперед брався за коси. Зойки, вигуки, лайка зависали над полем, і вітром котило їх до села. З крайніх хат уже бігли ще якісь люди. Дзвін на церкві все калатав, і подзвіння гуло гучне і тривожне. Тільки коні стояли край дороги і спокійно пирхали, підбираючи бурякову гичку.
— Оце тобі Україна для українців! — товк Місю носом у грязюку старий Солдатенко. — Оце тобі твоя ненька! Оце тобі твоя «Просвіта»! Оце тобі твої плантації, бурякова душа! Щоб ти скис! Глитай! Душогуб! Ірод!
Міся захлипав і запросив пощади.
Суголовками від села вже бігли Потапчук, Іванко, а за ними ще з двадцять парубків із гвинтівками — самооборона. Вони гукали ще здаля — покинути, розійтись, заспокоїтись.
— А в дев'ятсот дев'ятому році, — репетував Солдатенко, — ти мені за поденне віддав? Сім карбованців сорок — всю лучку тобі хто косою відмахав, щоб тебе по ногах косою вжалило! — І Солдатенко знову взявся товкти Місю у грязь.
Міся присягав віддати і сім сорок.
Парубки вже підбігли й кинулися розбороняти.
Але розборонити було не так легко. Дядьки розводитися не хотіли. Вже в Місі з носа текла кров. Вже Сірошевський хукав на відбиті пальці. Гирин біг кудись наосліп у поле і лементував, колисаючи, мов дитину, вибиту руку.
Для остраху Потапчук разів кілька випалив угору.
Нарешті, відпльовуючись, відхаркуючись, проклинаючи супротивників і весь їхній рід, дядьки стали відходити і розминатися. Василя Солдатенка насилу відтягли четверо. Він роздирав на собі сорочку і нахвалявся колись таки вибити з чортового жироїда і серце, і дух. Старий Міся утирав кров рукавом своєї ясно-сірої гуньки і хлипав. Але, ставши на ноги й побачивши парубків із зброєю, він знову приосанився:
— Почекай, почекай, розбишако! Повернеться мій Іван! Він тобі всипле нагаєм і за себе, і за батька! Стерво, шомполами шмагоне!..