Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Чудово! — засміявся Парчевський. — Але мені не потрібна Спілка Молоді! Я не збираюсь бавитися з Стасиком Кульчицьким або…
— Були такі, що бавились, — почервонів і завовтузився Стах, — та щось вже їх убавилось…
— Стоп! — спинив його Зілов. — Кинь справді, Вацек!
— Я ж говорив! — сердито скрикнув Піркес. — Я ж говорив!
— Не знаю, що ти там говорив! — урвав його Парчевський. — А киньте, будь ласка, ви! Це нарешті безглуздо! Я говоритиму з комітетом… дорослих більшовиків. Ви прекрасно знаєте, що мені відомі окремі члени комітету. Я знаю, що Шумейко, Тихонов…
— Ну, здрастуй, Парчевський! — розітнулося тоді зненацька.
Всі озирнулися, і Парчевський змовк. Дверцята в глибині комірки рипнули, і в їх вузенькому отворі стала висока кремезна постать Шумейка. Він беззвучно посміхався.
— Здоров, поручик Парчевський! — зробив два кроки і простяг руку Шумейко. — Здоров, коли так! — Потім він озирнувся до дверцят і гукнув — Тихонов, виходь вже й ти. Поговоримо з синком старого Парчевського. Я його, мазурика, ще отаким на нозі гойдав. Замолоду, — посміхнувся він знову до Парчевського, — я до твого батька вчащав: рибу ми з ним до Деражні їздили ловити. Він на вудку любитель, а я карасиків сачком…
Парчевський враз зніяковів і швидше кинув бровами на очі. Потім посміхнувся теж і, вийнявши руки з кишень, почав нервово стягати рукавички.
— Нічого! — взяв Шумейко руку в рукавичці. — Це ж собача шкура в тебе чужа, не своя.
В вузенькі дверцята, причинивши їх за собою, протисся Тихонов. Він підійшов до Парчевського і вдарив його по плечу:
— Парубок — герой! Ми з ним були б ще австріякам дали чосу, та, виходить, час тоді ще не наспів. — Він підморгнув Парчевському, а потім Стаху і Зілову.
Шумейко відсунув табуретку і сів коло столу. Минуло коротке мовчання.
— От ти, старого машиніста Парчевського син, — заговорив нарешті Шумейко, — ніяк не хочеш… До речі, тебе Вацлавом звати, чи як?
— Вацлав… — Парчевський раптом розгубився і не знав, куди йому подіти руки. Проти Шумейка він справді відчув себе зовсім хлопчиком. «Хіба він — комендант військової залоги? Чотири «георгії», чотири роки війни? Кочегар Шумейко — так, тоді він був молодий кочегар — справді гойдав його на коліні і приказував: «Гоп-гоп-гоца-ца, сіла баба на кота, поїхала до попа, попа нема дома…» Парчевський злегка почервонів, криво всміхнувся й приклав руки до вух — вони ще щеміли з морозу.
— От ти, Вацлаве, — говорив Шумейко, дбайливо відщипуючи пальцями нагар з шабасової свічки, — на глум береш повсігди нашу конспірацію. Це ти, герой, марно! От ми з тобою, скажімо, сидимо собі тут ладком і балакати будемо мирком, а раптом двері хрясь — і заскочить якась гайдамака: пожалуйте, старшина військ Директорії, за братания з більшовиками-розбишаками під військовий суд і розстріл! Не може цього буть. Бо від самого кінематографа «Міраж» ланцюжком попід парканами та поза хатами конспірація наша спокій наших з тобою таємничих балачок пильнує. Он як, поручик Парчевський.
— Я не проти конспірації, — немов перепрошуючи, посміхнувся Парчевський, — але мені треба говорити саме з вами, і тому…
— Або ще от така історія, — не дослухав його Шумейко. — Комендант військової залоги, старшина Парчевський, в великій шані й довір'ї у всяких там верховних командирів пана Симона Петлюри і всяких таких. І певний себе, і свого, сказати б, життєвого таланту старшина Парчевський просто он як! А більшовицька конспірація, може, іншої про це думки. Бо їй двері відчинені і туди, куди панові старшині та комендантові міста і носа не поткнути. На, брат, прочитай!
Шумейко вийняв з внутрішньої кишені пальта папірець і простяг його Парчевському через стіл.
Парчевський нахилився до свічки. Це був звичайний урядовий папірець, в лівому кутку стояв фіолетовий штамп: «Українська держава… МВС… Вінницький повітовий староста… 10 серпня 1918 року… № 3042… Вінниця, на Поділлі». Під заголовком «зовсім таємно» — «Панові подільському губерніальному старості» — писалося: «Комендантська сотня на чолі з її командиром, поручиком Парчсвським, не тільки не вживала заходів до припинення страйку, а навпаки, навіть сприяла страйкарям. Є всі підстави твердити, що втеча голови страйккому з-під арешту була організована за участю саме поручика Парчевського…» І далі ще щось…
Парчевський пересмикнув плечима і ніяково повів бровами.
— Правильно, — простежив за ним поглядом Шумейко, — це ще за гетьмана. Отже, немов твоїй батькові Петлюрі службі на користь?.. Тоді, коли ласка твоя, прочитай вже й оце… — Шумейко вийняв другого папірця і поклав поруч із першим на стіл.