Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Спочатку люди лише нахвалялися.

— Гей, мой! — гукав хтось іззаду. — Ану, відступись!

— Хай мені ноги всохнуть, коли з місця зійду!

— І всохнуть!

Коні пирхали, плуги лежали на межі — лемешем догори.

— Виражайся! Виражайся! Власть тебе зразу в лад уведе! Вже тюряга за тобою плаче. Виражайся!

— Нема такої тюряги, щоб увесь народ до неї замкнуть!

— Зроблять!

— Германець уже зробив! А тепер сам кукає!

— Та й робити нічого! Де пан та глитай миром крутять, там і в своїй хаті тюрма!

— Тюрма народів! — гукнув той же голос ззаду. — А ми її в тріски рознесем.

— Вже розносив! Як панську економію грабували! Німці тобі повну матню шомполами наклали! Вже получив двадцять п'ять?

— П'ятдесят! — скипів голос. І меткий та шустрий дядько вискочив з гурту наперед. — Бре! П'ятдесят! — Він аж трусився, і губи йому зблідли. — П'ятдесят! Панськими молитвами, та й ти, мабуть, «подай господи» підкинув! На! На! Дивись! Дивись, сучий сину, доки тобі повилазить! Дивись!

Дядько вже скинув гуньку й висмикнув сорочку з штанів. Худа й ребриста його спина була списана навхрест рясними синіми рубцями від шомполів. По краях вони вже запали білими шрамами. Це був Василь Солдатенко. Його знали всі.

Хтось закашляв довго й люто, хтось плюнув, хтось засміявся.

Дядьки на межі відвели очі набік.

— Тьху, прости господи! Посоромився б, чей старий вже…

— Нема мені чого соромитися! — вдарив себе в груди Василь і зразу ж потяг гуньку на голі ребра, бо було холодно. — Такий і в труну ляжу! Як орден ношу!

— Німцями все ще страхаєш? — виступив Юринчук. — Підписуєшся, значить, під катами народу? — Він похмуро пересунув ватяну солдатську папаху з боку на бік. — Може, ми тобі мандат видамо, щоб до Антанти делегатом поїхати? Га? Он пан Петлюра на тебе тільки й чекає. Вже споряджається у Францію та Англію по другу окупацію бігти? Як, люди добрі? — озирнувся він весело назад, до своїх. — Видати добродію Місі до Антанти мандат? А ми тим часом земельку йому зоремо і засіємо. Га?

Сміх і насмішки сприснули гучно і щедро. Але люди сміялися хмуро і неохоче. Сміх був загрозливий і страшний.

Дядьки на межі перезирнулися і навіть поточилися трохи назад. Це були Тадей Міся, Явтух Головчук, Варфоломей Дзбан, Іван Гирин, Казимир Сірошевський. Поважні й статечні дядьки — окраса села. І гуньки вони носили ясно-сірого сукна, майже білі, з зеленими поясами поверх.

Тоді наперед вийшов і Григор Лях, староста. Свою чорну бороду він заправляв за викот кожуха — щоб не розвівало вітром. Промовляти він навчився хоч куди, і лице його, коли він говорив, залишалося спокійне, недвижне — він звик, щоб його уважно слухали всі.

— Я полагаю, православні християни, — неголосно сказав він, — що єсть така приказка, як старі люди кажуть: поспішиш — людей насмішиш. То їсть, невідомо воно ще, яке таке слово про землю наше нове государство скаже. Та й по-мужицькому нашому розусудку, — підвищив він трохи голос, — хіба ж таки зараз озиме сіяти час? Або, скажімо, під пар. Куди воно паруватиме, як сонце з кругу пішло і воздух холодний, все одно як у зимовий час? Пропадуть наші труда, православні християни. Так чи так, весни дожидатися тра. Нове государство скликатиме з селян і взагалі дядьків такий собі трудовий конгрес, вроді учредітельноє собраніє, і тоді від нього вийде й універсал, як, значить, мужикам бути з землею, і всякі інші вопроси. Конгрес, значить, землю мужику дасть, і я предлагаю, до конгресу ні межувати…