Сага про Форсайтів

Сніданок закінчився, і Сомс пішов у картинну галерею, що містилася на горішньому поверсі його будинку біля Мейплдергема. Йому, як казала Аннет, «було тоскно». Флер іще не повернулася додому. Її чекали в середу, але вона повідомила телеграмою, що приїде в п'ятницю, а в п'ятницю сповістила, що прибуде в неділю; тим часом приїхала її тітка, і її кузени Кардігани, і цей Профон, і всі нудилися, бо бракувало Флер. Сомс стояв перед Гогеном — найвразливішим місцем своєї колекції. Він купив цю потворну велику картину разом з двома ранніми Матісами ще перед війною, бо тоді всі просто схибнулися на постімпресіоністах. Сомс міркував, чи не звільнить його від них Профон,— цей чолов'яга, здається, не знає, куди подіти гроші,— коли позаду пролунав сестрин голос: «Як на мене, Сомсе, це жахлива картина»,— і, озирнувшись, він побачив Вініфред, яка підійшла до нього.

— Справді?— сухо відказав він.— Я дав за неї п'ятсот фунтів.

— Невже! Жінка така не буває, навіть як вона чорношкіра. Сомс невесело всміхнувся.

— Ти прийшла не для того, щоб сказати це.

— Ні. Ти знаєш, що Джоліонів хлопець саме гостює у Вела і його дружини?

Сомс рвучко обернувся.

— Що?

— Та-ак,— протягло мовила Вініфред,— він житиме в них: вивчає сільське господарство.

Сомс одвернувся й почав міряти кроками кімнату, але сестрин голос переслідував його:

— Я попередила Вела, щоб ні йому, ні їй не проговорився про давні справи.

— Чому ж ти мені раніше не сказала?

Вініфред знизала повними плечима.

— Флер робить усе, що їй заманеться. Ти завжди їй потурав. Та й що ж тут страшного, любий мій?

— Що страшного! — процідив Сомс.— Вона... вона...

Він прикусив язика. Юнона, хусточка, очі Флер, розпитування, а тепер ці затримки — симптоми здавалися йому такими зловісними, що, вірний своїй вдачі, він не міг висловити своїх побоювань.