Погода, яка змінила світ
- Автор: Розенлунд Маркус
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-60-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Погода, яка змінила світ». Краткое содержание книги:
Досвідчений журналіст, цікавий оповідач Маркус Розенлунд, подорожуючи машиною часу крізь століття, демонструє, як погода руйнувала цілі цивілізації та визначала переможців воєн. Крізь сплетіння наукових фактів з історією та суспільними науками ви дізнаєтесь, який існує зв’язок між казковими тролями і кліматичними змінами, між «Криком» Едварда Мунка та виверженням вулкана, між поразками видатних полководців і примхами стихії. Втім, ця книжка – не набір сухих фактів. Пояснюючи складні речі простими словами, часом із гумором, автор застерігає проти того, що може статися, коли нехтувати глобальним потеплінням сучасності.
«Погода, яка змінила світ» – безумовний подарунок для поціновувачів художнього репортажу, кліматології та історії.
Юлій Цезар познайомився з цим феноменом особисто, готуючись до вторгнення до Британії у серпні 55 року до н. е. До речі, він – далеко не перший римлянин, якого побачили британці. Контакти між острівною державою та імперією на ту пору добре налагоджені, попри те що для багатьох римлян Британія лежала за краєм відомого світу. Деякі навіть уважали, що ніякої острівної держави взагалі не існувало.
У своїх знаннях про Британію чимало римлян спиралися на праці грецького купця, географа та мандрівника на ім’я Піфей, який подорожував уздовж узбережжя Північно-Західної Європи протягом IV століття до н. е. Піфей, поміж іншим, уперше описав полярний день, паковий лід і Полярне сяйво. Його також зазвичай згадують як людину, яка дала ім’я Британії («Претанія»). Але все-таки в Римі вистачало тих, хто гадав, що Британія – це міф, а розповіді Піфея – вигадка. Нині їх би називали «британоскептиками».
Інші налаштовані практичніше. Британія мала зв’язки із класичним світом сотні років до переправи Цезаря протокою Ла-Манш. Острів відомий за тієї пори багатими мінеральними ресурсами, такими як мідь, золото, залізо, свинець, срібло та, мабуть, передусім олово. Греки, фінікійці та карфагенці залюбки торгували корнуолльською циною. Греки називали Британські острови Каситериди, тобто «олов’яні острови». Попри те що Цезар проводив маркетинг своєї військової кампанії, переконуючи неохочих удома, посилаючись на воєнно-стратегічні причини, це заледве зашкодило британцям, що сиділи на наповненій дорогоцінними мінералами скрині скарбів.
Римські торгові контакти з британськими племенами встановилися вже в столітті, що передувало першій переправі Цезаря протокою. Британці імпортували, наприклад, з континенту вино. Згодом римляни ж почнуть у великих масштабах вирощувати виноград у Британії. Насправді ж саме британці згодом, під час панування нормандських королів, закладуть підвалини сучасного європейського виноробства. Це станеться у Бордо, яким британці тоді володітимуть. Тільки вдумайтеся, яка іронія: волога, холодна, незахищена від вітру Британія познайомила Європу з вином! Утім, це вже зовсім інша історія.
Погляньмо ж натомість на Юлія Цезаря та його флот у Болоньї 23 серпня 55 року до н. е., де йде підготовка до вирушення у води протоки Ла-Манш. Флот складається із вісімдесяти суден, які разом можуть вмістити та перевезти через протоку два легіони – Легіон VII і Легіон X, загалом десять тисяч солдатів. Цезареві варто поквапитися, бо, як відомо, кінець серпня – ризиковано пізній час для початку військової кампанії: осінь наближається.
У третю варту, після опівночі, зійшовши на борт, легіонери на чолі з Цезарем пускаються у плавання. В іншому порту, трохи північніше, розташована кавалерія, яка ще перебуває в середині своєї посадки. Ідея полягає в тому, що кавалерія приєднається до загарбання, коли для неї створять відповідні умови. У тому ж порту залишається й риштунок легіонерів і усе грубе воєнне обладнання, зокрема, важке знаряддя для облоги. Незрозуміло, було це тактичним промахом чи вказує на те, що Цезар навіть не планував тривалого вторгнення. У будь-якому разі розумним кроком це, як виявиться згодом, не назвеш.
На годиннику приблизно дев’ята ранку, коли перше судно досягає білих скель Дувра. Там Цезар віддає наказ кинути якорі, щоби почекати, аби флот встиг зібратися. Не може бути й мови про вихід на берег у Дубрісі (Дуврі), адже британці вже пронюхали, що відбувається. Їхні солдати зібралися зверху на скелях, перебуваючи у неперевершеній позиції для метання списів у римських легіонерів згори. Тож Цезар пливе далі на північ уздовж берега.
Близько третьої пополудні римляни підіймають якорі та гребуть на схід. Трохи далі десяти кілометрів од Дувра на узбережжі графства Кент, де тепер лежить містечко Валмер, Цезар вирішує зробити спробу висадки.
На лихо Цезареві, британці слідкували за римлянами вздовж узбережжя та зустріли їх на березі з кавалерією та бойовими колісницями. Почався жорстокий бій, у якому римляни змусили британців відступати, використовуючи встановлені на кораблях катапульти та пращі. Це могло б стати переможним шансом Цезаря: якби його кіннота прибула вчасно, полководець випустив би її, аби переслідувати британців, і, найімовірніше, виграв битву. Проте вітрила кораблів із кавалерією на горизонті не майорять – прямуючи до Цезаря, судна потрапили в шторм, а зважаючи на коней на борту було прийнято рішення повернутися до Галлії.