Погода, яка змінила світ
- Автор: Розенлунд Маркус
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-60-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Погода, яка змінила світ». Краткое содержание книги:
Досвідчений журналіст, цікавий оповідач Маркус Розенлунд, подорожуючи машиною часу крізь століття, демонструє, як погода руйнувала цілі цивілізації та визначала переможців воєн. Крізь сплетіння наукових фактів з історією та суспільними науками ви дізнаєтесь, який існує зв’язок між казковими тролями і кліматичними змінами, між «Криком» Едварда Мунка та виверженням вулкана, між поразками видатних полководців і примхами стихії. Втім, ця книжка – не набір сухих фактів. Пояснюючи складні речі простими словами, часом із гумором, автор застерігає проти того, що може статися, коли нехтувати глобальним потеплінням сучасності.
«Погода, яка змінила світ» – безумовний подарунок для поціновувачів художнього репортажу, кліматології та історії.
Усе це призвело до неврожаїв і голоду, до руйнації та зменшення кількості населення майже в усій Європі.
Це і є, поміж іншого, ті самі нечувано холодні роки близько 536 року, які, на думку деяких істориків, можуть стояти за появою поняття «Фімбулвінтер», себто велика/сувора зима. Фімбулвінтер згадується в «Старшій Едді», норманському епосі, тексти якого написані протягом 800–1000 років у Західній Норвегії та Ісландії.
Фімбулвінтер описується як трирічна зима взагалі без літа, яка передує Раґнарьоку, кінцю світу.
Аналізи річних кілець дерев у Швеції та Фінляндії демонструють, з-поміж іншого, їхній аномально малий ріст у 536 році, а потім знову в 542 році, що вказує на таку холоднечу, яка могла з легкістю змусити людей фантазувати про Фімбулвінтер і про те, що Раґнарьок уже стоїть на порозі.
Також уважається, що події 535–536 років могли б частково пояснити виявлені в тогочасних скандинавських похованнях золоті предмети. Люди приносили в жертву свої скарби, аби задобрити богів, сподіваючись, що тепло повернеться. У Східному Естерботтені у Фінляндії також у похованнях знаходили подібні речі.
Попри те що в найхолодніший рік епохи Великого переселення народів мої пращури в Північній Європі вигадували холодові прокльони й очікували Раґнарьока, найбільші зміни відбувались у Римській імперії.
Кажучи трохи спрощено: вважається, що погіршення клімату і спричинені ним переселення стоять за падінням Західної Римської імперії, яке, своєю чергою, вважається початком Середньовіччя.
Шлях до колапсу Західної Римської імперії можна описати як такий собі ефект доміно (будьте уважні, збитися з цього шляху надзвичайно легко). Усе почалося з погіршення клімату в середині IV століття, через що гуни пішли з Центрально-Азійських рівнин. Гуни з’явилися неподалік Чорного моря близько 370 року, підкоривши германських остготів (грейтунгів). Вестготи (візіготи) відмовилися від життя під пануванням гунів, тож перейшли Дунай і вирушили далі до Рима, де їм були не надто раді. Римляни прийняли вестготів, але поводилися з ними так негоже, що почалися конфлікти. Вестготи дали римлянам відносно доброго прочухана в битві під Адріанополем у 378 році. Востаннє римляни зазнавали такої приголомшливої поразки хіба що у війнах із Ганнібалом майже 600 років тому.
Це могло обернутися тотальною катастрофою для римлян, зокрема у довготривалій перспективі, якби не імператор Феодосій (той, хто оголосив християнство державною релігією в Римській імперії), якому вдалося вгамувати вестготів і укласти з ними хиткий союз. Вестготи впродовж певного часу слугували щитом проти інших варварських народів. Проте згодом це однаково скінчилося тим, що вестготи, очолювані Аларіхом, пограбували Рим у 410 році. На цьому казка про Західну Римську імперію більш-менш закінчується.
Східна Римська, або ж Візантійська, імперія протримається ще цілу тисячу років. Вестготи згодом осіли у Південній Галлії, а відтак в Іспанії та Португалії.
Після падіння імперії її в самісіньке серце вражає ніж – з початком Малого льодовикового періоду пізньої Античності клімат стане ще суворішим. Саме місто Рим, яке за своїх найкращих днів замешкувало мільйон людей, у 650 році зберегло лише близько 20 000 жителів. Регіон Середземного моря тоді вже втратив чи не половину свого майже 75-мільйонного населення, що жило там у період розквіту Римської імперії. Не останню роль у цьому відіграли пошесті, приміром Антонінська чума, яка лютувала протягом 165–180 років. Тільки ця епідемія коштувала життя приблизно п’яти мільйонам людей.
А гуни? Хто вони, й що з ними трапилося? Гуни – союз племен із Центрально-Азійських степів, чиє походження до кінця не з’ясоване. Ймовірно, етнічно гуни складалися з тюркських і угорських народів. Гуни, а надто їхній король Аттіла, з часом стали чимось на кшталт карикатури на брутальних і брудних варварів. Аттіла, каган гунів між 434-м і 453 роком, відомий у тодішній Європі під прізвиськом «бич Божий». У тодішніх скандинавських саґах правитель іменується Алті, а в епічній «Пісні про Нібелунгів» його називають Етцель.
Зі своєї штаб-квартири в сучасній Угорщині Аттіла керував найбільшою тогочасною державою Європи, що простягалася з Центральної Європи до Чорного моря та від Дунаю до Балтики. Під проводом Аттіли гуни двічі завоювали Балканський півострів і взяли в облогу Константинополь. Вони також форсували Дунай і, пройшовши пів-Франції, дійшли до Орлеана.
Карколомним моментом стала битва на Каталаунських полях у 451 році, коли гуни зазнали поразки від об’єднаних військ Західної Римської імперії та вестготів. Аттіла спробував почати ще одну військову кампанію проти Італії, але в 453 році раптово загинув. Згідно з деякими джерелами, у нього почалася сильна носова кровотеча й він задихнувся у свою весільну ніч (дружиною мала стати жінка готського походження).