Розбите дзеркало

Вона відчинила хвіртку, пропускаючи гостю перед собою.

Коли перетнули двір і піднялися на ґанок, Єва показала Діані висячий замок на вхідних дверях.

— Такого, мабуть, не бачили. Дешево і сердито. Із цими модними врізними вошкатися…

— Ви оригіналка, — гостя реагувала стримано. — Мабуть, так справді просто й практично.

— А ще я роблю отак!

Ступивши з ганку й присівши, Єва ковзнула рукою під сходи й тріумфально видобула звідти ключ на ланцюжку.

— Серйозно?

— Не загублю зате. І бачте, ви подумати не могли. Ніхто не подумає, що зараз ключі під порогом ховають.

Знявши замок, Єва взяла його за дужку й почепила на спеціальну скобу, вбиту в одвірок іще дідом. Гостинним жестом запросила Діану, ступивши вбік та ввімкнувши заразом світло. Та переступила поріг, покрутила головою, тепер у її очах господиня помітила неприховану цікавість.

— Хатою пахне, — Діана глибоко потягнула носом. — Справжньою. Давно тут живете?

— Що довше живу, то краще розумію: хотіла б тут народитися й жити весь час. Хтозна, раптом тут усе б інакше для мене склалося. Ви, мабуть, десь у центрі живете?

— Близько, — Діана ухилилася від конкретної відповіді.

Зараз, зблизька, при світлі Єва змогла розгледіти нову знайому краще. І не побачила в рисах не набагато старшої за себе жінки нічого, що б могло зачепити, лишитися в пам’яті. Працюючи на базарі після розлучення вже третій рік, вона звикла бачити щодня сотні чоловічих, жіночих, дитячих лиць, і не часто котресь запам’ятовується. Часом із нею самою хтось із постійних покупців вітався в тролейбусі чи на вулиці. Часом вона віталася з тими, кого бачить частіше й може згадати бодай зовні. Діана, її гостя, напевне належала до тих, хто не має особливих прикмет, нічим не вирізняється серед подібних до себе.

Хіба що ось — ця жінка ані краплі не схожа на Діану.

Їй не пасувало таке ім’я. Незалежно від прикрих асоціацій, яке воно в Єви викликало. Ця мала б відгукуватись хоча б на Наталку. Навіть — на Наташку. Бо так само, як сусідка, переборщує з косметикою.

— Ага, за чим же прийшли, — Єва легенько ляснула себе по лобі. — Зайдіть, не будете ж тут…

Вона розстебнула й скинула куртку, повісила на гачок біля дверей. Діана лишилася у верхньому одязі, лиш розстебнула «блискавку». Єва провела гостю до кімнати, залишила на коротко, зникла в спальні, повернулася з початою квадратною упаковкою, простягнула.

— Ванна в мене там, зручніше буде.

Діана все ж погано приховувала сором, хоч Єва не розуміла причини. На базарі такі маленькі пригоди — явище звичне. Ніхто з жінок не соромився, навпаки, могли перегукуватися, вголос говорити про подібні речі. Лишившись сама, Єва замислено подивилася на старий, успадкований разом із іншими меблями сервант — дід з бабою хвалилися ним, подарунком на весілля. Потому рішуче, відкинувши сумніви, відчинила дверцята.

Пляшка коньяку.

Трохи почата.

Презент, заходив пару тижнів тому один кандидат. Лишив після себе, від пляшки виявилося більше користі. За спиною кахикнула Діана.

— Дякую, дуже виручили.

— Та ну.

— Я там залишила.

— Правильно. Ви не змерзли? Дощик же. По чарці, може? — Єва показала пляшку.

— Не знаю…

— Та не бійтеся, я не алкоголічка. Сама не п’ю, хоч живу, як бачите, сама, і не шкодую ні грама. Аби не привід…