Україна у революційну добу. Рік 1918

С.Петлюра не лише був неспроможний забезпечити такі дії. За тогочасної розстановки військово-політичних сил це було просто неможливо. Навряд чи за тих обставин про подібне можна було подумати вголос, адже воно було тотожне самогубству. Тому С.Петлюра покірно прийняв відставку, навіть не спробувавши «повернути багнети українських військ проти німців».

Не менш негативно позначається на об’єктивному відтворенні непростої сторінки драматичного досвіду відверте нехтування не лише історіографічними набутками (а вони таки є, поряд з очевидними негативами), а й неспростовними фактами, величезним корпусом документів, сутність, зміст яких багато де в чому розходиться з нестримними прагненнями тих, хто шукає можливості переінакшити правду історії, будь-що скоригувати на власний розсуд ті моменти, які видаються не зовсім привабливими.

Аналіз наявних джерел переконує: останні дні зими й весна 1918 р. були часом досить жорстокої воєнної кампанії. Її серцевинною сутністю було силове опанування австро-німецькими окупантами Україною, подолання спротиву трудящих радянської республіки іноземній навалі.

Повертаючись до достатньо красномовного знаку оклику біля слова „окупанти”, що його поставив С.Литвин, хочеться звернути увагу на те, що урядовці й військові чини Німеччини та Австро-Угорщини не були такими вразливими. як сучасний історик, і називали речі своїми природними іменами, коли доходило до необхідності кваліфікації тогочасних їх дій.

Так, представник Німеччини на Брестській конференції Бюлов у телеграмі до міністерства закордонних справ у Берлін 10 березня 1918 р. прямо заявляв: „…Для здійснення наших завдань необхідна планомірна окупація (тут і далі підкреслено мною — В.С.) відповідних районів…Для окупації цих районів доцільно буде використати… кавалерійські частини… Єдина країна, яка може дати нам продовольство, в даний час зайнята нашими військами на одну третину. Те ж саме має статися і з рештою двох третин багатшої хлібом території. Бажана була б окупація такими військовими силами, одна присутність яких уже породжувала б страх у населення і змушувала б його продавати нам лишки хліба, а якщо знадобиться, то доведеться взяти його силою…Питання має бути розв’язане винятково військовою силою”[270].

Посол Австро-Угорщини в Києві граф Й.Форгач доводив офіційному Відню, що „якомога швидша окупація” Сходу України бажана для тамтешнього уряду (тобто Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем — В.С.), щоб уберегти від катастрофи Київ і всі інші міста… Окупація ця має бути проведена і вимагатиме значної кількості австро-угорських і німецьких військ, оскільки не виключена можливість тривалих боїв з козаками і великоруськими елементами”[271].

Головнокомандуючий окупаційними формуваннями в Україні генерал В.Гренер у листі до німецького посла в Києві фон-Мумма також зовсім не ніяковів, коли називав підпорядковані йому частини „нашими окупаційними військами”[272].

Наведені вище витяги свідомо запозичено з документальних збірників ще 30-х — 40-х років минулого століття. Пізніше вони, звичайно, не раз передруковувалися в інших виданнях і доповнювалися аналогічними за змістом документами й матеріалами. Так що ставити під сумнів військово-окупаційний характер планів і реальних дій Австро-Угорщини й Німеччини може лише той, хто спеціально заплющує очі на всім добре відомі факти, ставить собі за мету досягти наперед задуманого результату ненауковими методами.

Ті ж, як і багато інших документів, містять ще один елемент, не звернути уваги на який просто неможливо. Мова про необхідність збільшення кількості окупаційних сил для досягнення мети зарубіжних „помічників”. Про це прямо твердять генерал Гренер і граф Форгач[273]. Ще категоричніше на тому ж наполягає згаданий дипломат Бюлов: „Наявні війська недостатні як за своїм особистим складом. так і за озброєнням. Для продовження операцій необхідні додаткові частини”[274].

Датовано документи березнем 1918 р. Виникає природне питання: невже 450 чи 500 тис. західних союзників було недостатньо для опанування Україною, якщо, за С.Литвином, всю „чорнову”, військову роботу по розгрому Червоної Армії, знищенню більшовицького панування виконували гайдамаки Петлюри?

Насправді ж, загарбникам довелося від перших же днів наступу вести боротьбу „на два фронти”. По-перше, їм довелося не лише плентатися в ар’єргарді і приходити „на готове”, а брати постійну й активну участь у бойових операціях, без чого на переможний результат українські військові частини й думати не могли. Тому-то німецький посол у Києві фон Мумм виявляв крайній цинізм у розмовах з найвищими державними діячами УНР. Так він повідомляв у Берлін про свою зустріч з М.Грушевським, В.Голубовичем і М.Любинським: „Я цілком ясно висловив цим панам, що без нашої військової допомоги жоден із них не залишився б на своєму посту, а відкликання наших військ негайно привело б до їх вигнання і анархії в країні”[275]. Співрозмовники ж змушені були мовчки сприймати відверту наругу, оскільки німецький чиновник по суті був правий. Інша справа, що відвертій загарбницькій війні бажано було надати вигляду відновлення української національної влади власними силами: про це дбали і Центральна Рада з урядом і окупаційне командування. І знову таки не зрозуміти того може лише той, хто не бажає рахуватись з очевидними фактами і елементарною логікою.