Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати.[83] Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом «зрада» — «ізмєна родінє». Але явище це більш складне, й епітет «ізмєннікі родинє» його не може опреділити. «Изменников» може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів «ізменніков» — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, «зрадники»: сто вісімдесят мільйонів «безпартійних большевиків» чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.

Тут, на еміґрації, із численних розмов із такими ж, як і я сам, кому пощастило вирватись із того чадного концтабору, я переконався, що такі «зрадницькі» настрої були властиві не тільки населенню України, але також і більшості народів Союзу — латишам, литовцям, естонцям, білорусам, козакам — кубанським та донським, — казахстанцям, кавказцям та росіянам. Представників усіх цих національностей тепер можна бачити по всіх закутках Західньої Европи.[84]

Чим же ще, як не наявністю цих симпатій, як не бажанням за всяку ціну позбутись осоружної московської опіки, можна пояснити те, що впродовж першого півріччя війни піддалося німцям у полон десь коло 6.000.000 червоноармійців? За точність цифри не ручусь — беру з пам'яті те, що мені доводилось читати й чути в 1941–42 роках. Та точність цифри тут і непотрібна — чи п'ять чи шість мільйонів — зрештою, справи не вирішує. Чим пояснити те, що, скажемо, під Києвом під час відомого київського «оточення» було взято в полон коло 700.000; під Уманню, Смоленськом та в інших відомих пунктах число полонених досягало кількох сот тисяч у кожному окремому випадку? Невже тільки бездарністю совєтського командування — що, безперечно, також відігравало свою ролю[85] — або «геніяльністю» німецького командування?! Таке розв'язання питання було б неправдивим, занадто спрощеним. Ні, основною причиною цього нечуваного у воєнній історії всього світу явища є те, що весь народ та національне поневолені народи СССР особливо свідомо не хотіли воювати і при першій–ліпшій нагоді розбігались по широких ланах України, «дезертували» або, коли не вдалося, здавалися до полону.

Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського «Майн Кампф»[86] і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров'ю викарбовані на народньому тілі двадцять п'ять років сталінської тиранії. Скривавлене в сталінських катівнях народне тіло палало й кликало до боротьби, до помсти за закатованих братів, дітей та близьких. Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип'ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим. З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям.