По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Хлопець лежав нерухомо. У вухах шуміло, темрява тісніше обгортала його, розчиняла в собі. Й ось усе зникло, крім сухого горла й ноги, в яку хтось забивав слабкими ударами тонкий іржавий цвях. У пітьмі спалахнуло обличчя Наталії Миколаївни, тієї давньої, радісної й щасливої. Вона сказала весело: «Я пишаюся тобою». Але виявилось, що це була не Наталія Миколаївна, а Стефа, що шепотіла молитву в його узголів’ї. Він хотів промовити лише одне слово. «Води!», але не зміг поворухнути затверділими, наче сухе вапно, губами.
Він спав годин зо три. Прокинувся від зляканого голосу тітки:
— Юрку, Юрку, німці в селі!
Хлопець відразу скочив на ноги, очманіло озирнувся, прислухався і, мружачись від яскравих сонячних променів, що били у вікна хати, повільно пішов у куток до відра з водою.
— Три машини, повно солдат, поліцаїв. Одна машина до старостиної хати поїхала.
Юрко, нахилившись, жадібно пив воду з відра. Обітер губи, кинув оком на накриту полотняним рушником миску на столі.
— Ну, чого ж ти стоїш? — квапила його стривожена тітка. — Ховайся!
— Та не кричіть ви, — з досадою сказав Юрко, дістаючи з-під рушника яйце, цибулину й шматок чорного хліба. — Дайте-но краще йод. У нас, здається, був.
— Йой, лихо мені з тобою, — кинулась до полиці на стіні жінка. — Німці в селі, а він…
Юрко не подавав ознак тривоги. Він обчистив яйце, обітер пальцями біленьку молоденьку цибулину й почав їсти, позираючи на вікна. Тітка з пляшечкою стояла поруч, сіпала його за рукав. Продовжуючи жувати, хлопець підняв холошу, оглянув ногу. Так і є — кісточка опухла, три рваних, запечених ранки, шкіра почервоніла.
— Боже! Де ж ти так? — сплеснула руками тітка.
Юрко взяв у неї пляшечку й, кривлячись від болю, старанно змастив ранки йодом.
— Дякую, тітусю!
Він сумно й ласкаво подививсь на маленьку жінку, яка багато років замінювала йому матір, обійняв її за плечі, хотів поцілувати в поморщену щоку, але раптом завмер, скосивши очі на вікна.
Наступної миті він був уже біля порога. Поштовх ногою — і брус порога зсунуто рівно настільки, щоб вивільнився край однієї з дощок підлоги. Ще секунда, й хлопець пірнув під підняту дошку, вклався там на ганчір’я. Тітка негайно зсунула брус на старе місце, обернула тугий дерев’яний засув, опускаючи таємний клин для закріплення порога наглухо.
Отак миттю ховався Юрко під час облави. Дошки підлоги були вузькими, не приставали одна до одної. Німці й поліцаї, розшукуючи хлопця, не раз засовували багнети в щілини. Саме на це й розраховував Юрко, готуючи свою немудру схованку. Він усе врахував, перевірив, змусивши тітку засовувати в щілини ніж. Поліцаям би й на думку не спало, що в них під ногами під вузенькою дошкою може лежати людина. А Юрко лежав там на боці, випроставши струною своє тіло, і тільки раз багнет ковзнув по кінчику його носа…
Цього разу тривога була даремною. Машини проїхали повз хату не зупиняючись і незабаром звернули на Бялопілля.
Дві бандерівські сотні після закінчення кривавої акції залишили Бялопілля, супроводжуючи великий обоз і череду корів. Вони везли з собою багату здобич — вози було навантажено мішками з зерном, діжками з борошном і крупами, скринями з награбованим добром. Якийсь одчайдух ризикнув прихопити й величезного племінного бика, прив’язавши його за просилене в губу залізне кільце ззаду до воза. На останньому возі везли тіло вбитого бандерівця й двох тяжко поранених — декілька молодих поляків устигли взятися за зброю і вчинити опір.
Тяжко навантажений обоз рухався повільно, й коли колона заглибилася в ліс, стало зовсім видно. Петро Карабаш наказав зупинитися й вишикувати всіх людей на галявині.
Сотні вишикувались у дві шеренги, одна проти одної на відстані десяти-дванадцяти кроків. Убитого поклали на землю, накрили килимом, і в головах у нього завмерли два вояки з гвинтівками.
— Струнко! — гукнув високий сотник Ворон і чітко відкозиряв представникові центрального проводу. — Друже Ясний, сотні вишикувано, вони чекають вашого слова.