По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
… До цієї темної, вбогої хати привів Юрко Стефу з братиком на руках після того, як Василь Гнатишин відмовився дати їй притулок.
Їм відчинили відразу, наче знали, що вони з’являться, й чекали їх приходу. Очевидно, Наталія Миколаївна не спала, сиділа край вікна… Вона навіть не спитала за дверима: «Хто тут?», а коли Юрко в сінцях почав пояснювати їй, що трапилося, швидко перебила його.
— Добре, Юро, вони залишаться в нас. Не турбуйся. Я нагодую й сховаю. Але ти сам розумієш…
Він знав, якій небезпеці піддавав цих двох беззахисних жінок, життя яких завжди було під загрозою. Знав і те, що Наталія Миколаївна боїться не за себе.
— Тільки до наступної ночі. Слово честі! Присягаю…
— Ні, Юро, ти мене неправильно зрозумів, — палким шепотом заперечила вчителька, — Будь ласка, не гарячкуй і не роби дурниць. Я зовсім не встановлюю терміну. Ти забереш їх, коли знайдеш надійне місце.
До цього часу вони будуть у нас. І йди швидше, прошу тебе… Ми тут усе самі влаштуємо.
— Дякую, Наталіє Миколаївно…
Розчулений Юрко знайшов руку вчительки, припав до неї устами.
— Що ти! — обурилася жінка, вириваючи руку, — Не треба, Юро. Я тобі вдячна. Я рада, що ти лишився людиною, я пишаюся тобою. Ти навіть не уявляєш… — У її голосі почулися сльози. — Йди! Тебе можуть побачити.
Через півгодини Юрко появився біля своєї хати. Він устиг побувати на кладовищі, де серед старих, зарослих бур’яном могил заховав рушницю.
Тітка, впустивши його, почала бідкатися, докоряти.
— І цей ночами пропадає. Вечерю йому приготувала, очей не склепила за ніч. Ну де тебе чорти носять, коли кругом таке твориться? Я вас без батька й матері виходила, виростила, а тепер вам тітка не потрібна, вам тільки самостійна ваша на думці. Повбивають вас німці або ляхи, а я з ким віку доживатиму, хто мені очі закриє, на могилі хрест поставить? У-у, Карабаші, кляте сім’я циганське, бездомне. Та ти з’їж чого-небудь, бахур, кому я наготувала? От і все, слова тітці рідній не скаже. Покарав мене господь, своїх дітей не дав, нагородив племінниками, щоб я Цілий вік мучилася.
Юрко не огризався. Не роздягаючись, він упав на постелену йому на вузькому дерев’яному диванчику тверду постіль і лежав, обернувши лице до темної стіни. Лише тепер відчув, як ниє й сіпає те місце на нозі біля кісточки, яке він подряпав колючим дротом. Видно, подряпина була глибока, й нога спухла. Треба б ранку змастити йодом, перев’язати навіть, від такої дурниці буває зараження крові. Обійдеться… Заживе, як на собаці. Аби йому тільки цієї біди…
Мучила спрага. Небагато треба — встати, зробити три кроки, там у кутку на лавці відро й кухоль. Та Юрко не хотів навіть поворухнутись, лежав наче мертвий. Після всього пережитого за цю ніч він відчував таку нудьгу, такий занепад духовних сил, що раптом зневірився в собі, і всі його плани й надії здалися йому повним безглуздям. Адже він узяв на себе непосильний тягар. Є межа людським можливостям. Коли горить ліс, хіба можна врятувати в ньому оточені вогнем дві ялинки? Ні, згориш разом з ними сам. Хто він такий? Засліплений коханням сімнадцятирічний хлопець. Життя, кохання… Що він, нікчемний шмаркач, розуміє, в цьому? Адже це, може, й не кохання, а лише химера, дитяча розвага. Чим причарувала, заворожила його Стефа? Хіба мало гарних українських дівчат? На нього всі дивляться… Є такі красуні. Хоча б та ж Оля Мудряк… Вулицею йде, як королева, очі палкі, ласкаві. Одна дочка в багатій хаті… А він зв’язався з рудою полькою, в якої все багатство — маленький братик на руках… Юрко не щадив себе, намагався знайти все нові й нові докази своєї нерозсудливості, викликав спокуси з іншого, можливого для нього життя, в якому місце Стефи зайняла б інша. Картини цього щасливого життя серед селянського достатку: гори перин і подушок, вишиваних рушників, теплого, пічного запаху їжі змінювали в його уяві одна одну. На серці щеміло, туга стискала горло. Юрко ненавидів себе за ці думки, за те, що знесилів, занепав духом і готовий зректися свого кохання. Він відчував також — щось нашіптувало йому про це, — що коли він в ім’я власного порятунку покине Стефу, залишить її без допомоги, то він уже не буде тією людиною, якою був досі, а стане чимось нікчемним, підлим, мерзенним, позбавленим назавжди поваги до себе.