Укус огняного змія

Через день народження я не встигла розповісти Ліні про чергове моторошне послання, яке отримала від загадкового бабая, і хоча годинник уже вицокував п’ятнадцять по одинадцятій, не могла перебороти спокуси розділити свої турботи з кимсь, хто радо кинеться мене розраджувати.

Замкнувшись у колишній своїй кімнаті, де й досі ліжко чекало мене будь-коли, тільки-но з’явиться у мене охота погостити у батьків довше одного дня, я присунула до себе телефон. Зняла слухавку й була готова натиснути першу цифру.

Гудок не озивався.

Такий звичний, очікуваний, передбачуваний звук не пролунав.

Так було одного-єдиного разу, коли сусіда — вмисне чи невмисне — перетяв у коридорі телефонний шнур, який вів до нашого помешкання. Ми довго не могли збагнути, чому телефон мовчить, і тільки телефонний майстер, нами викликаний, здогадався перевірити цілісність дроту поза межами квартири. Довгий хвіст обрізаного шнура сиротливо звисав зі стелі.

Взувши черевики, я підійшла до дверей і вже намірилася визирнути на коридор, щоб упіймати зловмисника на гарячому, коли страшний здогад заморозив мене. А якщо це не просто так, а якщо саме бабай продовжує бавитися зі мною — і тепер я несамохіть наражаю на небезпеку близьких?..

За вікном завив собака, й одразу потому вереснув переляканий дівчачий голос. Я підлетіла до вікна. У чорній ямі пустельної вулиці мені ввижалися страховиська. Виповзали з закамарків, насувалися на мене з усіх боків, променіли кровожерними очима. Знову прокинулося кляте відчуття, буцімто хтось підглядає за мною крізь шибку. Гримнув феєрверк — і я заледве не беркицьнулася на підлогу: ослаблі ноги не тримали мене.

Вискнули шини, вихопилися з пітьми два жмути світла — й машина, хвацько вирулюючи з-за рогу, на шаленій швидкості помчала уздовж безлюдної дороги, чи то здоганяючи жертву, чи то, навпаки, втікаючи від карника. Серце моє калатало об ребра, немов йому забракло в тілі місця й воно проривалося на волю.

Підозрілий стук долинув згори, з квартири над нашою. Обережний такий стук, який миттєво відбирає сон. Так тихо, неквапно перестукуються між собою потойбічні потворні чудовиська, потім спускаються по вентиляційній шахті, вповзають у помешкання крізь візерунчасту решітку, совгають по стіні, а тоді холодні чіпкі щупальця торкаються шиї…

Так яскраво уявила я собі невідому почвару, що ледве не зарепетувала на всю хату, коли щось діткнулося литки. Непритомніючи, я краєм ока помітила пістряву тінь, яка ковзнула до трилітрової банки з водою й почала хлебтати. Дриґаючи лапами, наче стоїть не на лінолеумі, а на річковій мілині, наша кішка спокійно пила воду, і байдуже їй було до моїх нав’язливих жахів.

Знову я вийшла з кімнати та прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима. Не могла себе примусити відімкнути замок і бодай визирнути. А там заповзявся їздити туди-сюди ліфт, скрадливі голоси перемовлялися не відомо про що, хтось згори нісся по сходах, глухо гупаючи через три сходинки, унизу в під’їзді бахнули вхідні двері, і чи то мені почулося, чи то насправді долинув шум, ніби там вовтузилося кількоро розбишак. Я позадкувала від дверей, зайшла до своєї кімнати і з ногами залізла на ліжко. Ніяк не могла зігріти холодні від переляку долоні.