Укус огняного змія

Надворі сніжок війнув мені в обличчя, охолоджуючи розпашілу шкіру. В руці я так і тримала два папірці, й сніжинки почали осідати на синю печатку; я острахнулася, що зараз сині чорнильні літери попливуть, і хапливо заховала документи під куртку. Що робити далі, я не уявляла.

І тоді я знову згадала про Ліну Оверченко, яка тільки одна могла витягнути мене з халепи. Набрала номер її мобільного.

— Бубочко, стій там, де стоїш, — кинула вона у відповідь на мої плаксиві стогони, — зараз приїду. Я тут недалечко.

Всю другу половину дня ми з Ліною літали по установах.

У морзі нам не хотіли виписувати довідку, бо того лікаря, що робив розтин, десь не було. Його начальник кривився й просив почекати години чотири, не більше. Тоді Ліна випхала мене в коридор, сама залишилась у кабінеті лікаря, а за п’ять хвилин уже вийшла з потрібною довідкою.

У Загсі, точніше, РАЦСі, ми потрапили в запізнілу обідню перерву, всі двері були замкнені. Сорок хвилин ми чекали третьої. О третій нічого не сталося. Ліна загупала в двері спершу кулаком, тоді носаками крихітних своїх черевиків. Ще хвилин за п’ятнадцять, коли я вже перетворилася на бурульку, а Ліна, навпаки, розчервонілася так, що розстібнула дублянку, до нас вийшла сувора пані й гримнула:

— Чого ви стукаєте? У нас обід.

Вже не пам’ятаю, скільки часу забрало оформлення паперів. Пригадується тільки, у мене весь час крутилося в голові, чому свідоцтва про смерть видаються там само, де й свідоцтва про народження. Так, і в церкві той самий священик і хрестить новонародженого, і відспівує покійника, але мені ці два обряди ввижалися несумісними, щоб зводити їх під одним дахом.

Потім Ліна потягнула мене на вокзал. У якійсь кімнаті, де кільцями звивалися нескінченні черги, ми напрочуд швидко домовилися, що завтра зможемо здати гріб із тілом і що я теж поїду тим самим потягом. Лишалося тільки замовити труну. Це було найлегше завдання: були б гроші. А гроші були — отримала нарешті гонорар за переклад. Цікаво тільки, хто зустріне мене у Старому Дворі, де я збираюся ховати Кароліну Семенівну Сокальську, новоспечену свою кузину?

Але й це питання вирішилося легко. Моя тітка, що у Старому Дворі проживала, сама колись везла чоловіка в труні з Росії, з заробітків. Хоч як страшно було їй проходити вдруге через те ж дійство, я не мала іншого виходу — вимушена до неї звернутися. Вона пообіцяла, що зі священиком і на цвинтарі буде домовлено, тож я тільки маю забрати труну з поїзда й довезти до міста. Катафалк вона замовить, він чекатиме мене на двірці.[6]

Увечері, коли ми з Ліною напивалися гарячим чаєм з ложкою горілки — щоб відігнати непередбачену застуду, я подумки була вже далеко — на зимовому цвинтарі, уявляючи, як ми відчинимо старовинний гробівець. Чому Кароліна Сокальська доручила це зробити саме мені? І чим зможу я віддячити їй за негадано отриманий спадок — хай він і коштував мені клопотів і нервів, таж людина безкорисливо віддала мені єдине те, що мала… За які заслуги?