Укус огняного змія

Щоб проникнути в гробівець, треба було низько схиляти голову: плита вивищувалася заледве на дві третини людського зросту. Один із дядьків зігнувся й протиснувся всередину. Гукнув, щоб йому передали світло. Хтось заздалегідь подбав про ліхтарик, і вже дядько зсередини підсвічує собі, щоб зорієнтуватися, де є місце поставити труну. Спалах ліхтаря з надр темного гробівця видавався потойбічним.

— Гробівець ся не відчиняв із тої пори, як ховали небіжчицю цьоцю Стефку.

— А що за аґрафка стирчала?..

— Думала-м, Стефка буде останньою, а тепер ця Сокальська ся об’явила. Чия вона дочка?

— А не Рузі з Посадки?

— Тої Рузьки, що дочка Карольки?

— Так-так-так!

— То вона ж виїхала, ще як ся вчила! А навідувала коли матір?

— Юж пригадали покійниці гріхи!

— А то не Рузька у Луцьку ся вчила на медичку?

— Та вона ж!

— А Каролька, було, все за капличкою ся дивила, лад давала…

— Чей капличка тутка на її пожертви зведена!

— Би-м я мала стільки спадку від матері, і собі б каплицю збудовала!

— Ви, пані генеральшо, і до сповіді вже рік не ходили.

— Та я!..

Жінок зацитьнули.

Священик командував ритуалом. Дві чорнорясниці жалібно співали молитву. Мої родичі стиха перемовлялися між собою. Я ж не чула, що відбувалося довкруж мене. Мене штовхали люди, всі вони точно знали свою роль у дійстві, і тільки я, несподівана спадкоємиця, тулилася то до одного дерева, то до іншого, не тямлячи, що взагалі тут роблю.

Жінки тримали в долонях червоні скляні підсвічники, де палахкотіли, надійно захищені од вітру, опецькуваті свічки. Мужчини у скорботній процесії несли вінки. Плетениці придбала моя тітка, і на стрічках написи замовляла вона, і — дивна річ — написи були на всіх вінках, хоча ніхто й не міг згадати, хто така Кароліна Сокальська і чому вона затялася лежати в нашому фамільному гробівці. Був там і напис «Від сестри Наталі». Чорна стрічка з золотими літерами, а квіти голубі, невагомі.

Невидющим поглядом ковзала я по обличчях людей. Їх було небагато, проте на вузькій стежці цвинтаря, коли вони розтяглися вервечкою, здалося, що тут надзвичайна тіснява. Більшість людей я знала з дитинства, адже майже щоліта приїздила сюди на канікули. Тоді ще жива була моя бабця Єлизавета. Небалакуча, вона мало говорила до мене, здебільшого на самоті вичитувала старенький молитовник, із якого вже випадали сторінки. Не від неї я дізналася ті уривчасті відомості про власний рід, якими тепер могла похвалитися. Хоча вона, якби дожила до цього дня, либонь, могла б мені розповісти, чиєю онучкою є Кароліна Сокальська, котра в заповіті написала, що вона — моя троюрідна сестра…