Укус огняного змія

Але година добігла кінця, і…

Двері відчинились, і до приміщення ввалився цікавий персонаж. Незважаючи на морозець, шкірянка наопаш, а на шиї — чорна хусточка. У вусі — срібна сережка, у носі теж круглий кульчик. На пальцях срібні персні. Черевики жовті, на грубезній підошві, шнуровка ледь не під коліно. Джинси хаотично подерті строго за дизайнерським планом. Цілком можна уявити, що така людина цікавиться Чорною книгою і рештою подібних дурниць.

Я так витріщалася на новоприбулого, що він підморгнув мені й попрямував до мого столика.

— Привіт! Ви не мене чекаєте? — спитав.

— Як знати… — примружилась я у відповідь.

— Гарна сьогодні погода, морозна.

— Ви про погоду прийшли говорити чи про книжки?

Персонаж викотив очі.

— З красивою жінкою — про книжки? Останню книжку я прочитав у школі й постарався чимшвидше забути…

Холостий вистріл. Я скисла.

— Вибачте, маю працювати. Шкода, що ви не волієте говорити про книжки, — і я повернулася до комп’ютера.

Він зробив рух, ніби хотів знизати плечима, а тоді розвернувся й посунув до бару. За мент він зник у клубах тютюнового диму.

А ще за мить двері знову відхилилися, й у приміщення ступив той, на кого я чекала.

Ще не встиг він звернути на мене увагу, ще тільки мружив очі, звикаючи до півтемряви підвалу, а вуса й борідка стовбурчилися занепокоєно, як я вже знала, що це мій клієнт.

— Іллє! — покликала я й помахала рукою.

Він здивувався надзвичайно.

— Ви?.. Ти?..

Я кивнула.

Ілля наблизився, плюхнувся на сусідній стілець.

— Ну, зізнавайся, — насупив він вдавано-суворо брови, — привела за собою хвоста? Наша таємнича справа не терпить сторонніх!..

Я не знала, як реагувати: з одного боку, в очах Іллі скакали бісики, з іншого боку, усі ці події, що переслідували мене останнім часом, не налаштовували на жартівливий тон. Але я вирішила ризикнути й зіграти.

— Ваша таємничосте, вжиті мною заходи безпеки гарантують, повторюю, цілком гарантують конфіденційність нашої розмови… Але прошу підтвердити, що про зміст її не стане відомо навіть вашій дорогоцінній половині! А тим паче друкованому органу, що його ви маєте честь очолювати.

Ілля церемонно приклав руку до грудей.

— То що ви маєте повідомити мені?

Я приклала палець до вуст, підвелася з-за столика й дійшла до бару. Замовила дві склянки слабкоалкогольного напою. Коли я повернулася, Ілля нетерпеливо совавсь у кріслі. Чорна книга таки муляла йому.

— Ну, кажи вже, кажи, яку інформацію припасла для мене? А, до речі, ти ж оголошення прочитала у «Вечірньому віснику»? А звідки ти його взяла? Знаєш, — повідомив він довірливо, — я півжиття поклав, щоб ця газета продавалася і, головне, купувалась у Києві!