Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
Блукаючи поглядом по людях, я раптом затримала зір на лиці напрочуд знайомому. Насторожені очі, набурмосений вид людини, яка будь-якої хвилини очікує від світу капості. Враження було миттєвим, я й не зрозуміла, звідки воно взялося, адже навіть не встигла поглядом охопити всього обличчя. Мужчина глядів на мене пильно, та щойно я зупинила на ньому короткозорі очі, як він поспішно відвернувся й відступив за дерево. Чи то мені тільки здалося? Не була певна, чи справді це обличчя відоме мені — чи тільки нагадало когось… Я зробила крок праворуч, аби зазирнути за дерево, куди відступив незнайомець, проте там уже нікого не було. Може, він узагалі мені приверзся?..
Широку труну почали пропихати в отвір, але зробити це було нелегко. Четверо чоловіків, що її несли, присіли навпочіпки коло гробівця, а другий дядько з тих, що відвалювали вхід, крутився поміж ними, намагаючись допомогти. Перший уже був усередині. Довелося труну похилити трохи набік, і осудливе зітхання прокотилося лавами присутніх.
І тут зсередини гробівця пролунав замогильний голос:
— Стійте!
Погребова процесія шарахнулася.
Минуло, мабуть, не менше хвилини, перш ніж люди оговталися й утямили, що кричав дядько, який уже сидів усередині усипальні й шукав кращого місця для труни. Він трошки пошарудів там, тоді гукнув, що вже можна. Тремтячими руками четверо вибитих із рівноваги чоловіків, керовані командами дядька, нарешті просунули гріб ув отвір. Плиту привалили назад, тільки ніхто на цей раз не подбав про те, щоб лишити в щілині цвях — в останні хвилини метушня зчинилася неймовірна.
Така крутанина не личила суворій атмосфері цвинтаря.
Тим паче не личило спантеличене обличчя дядька, який щойно виліз із гробівця. Спочатку дядько помалу зашпилив розстібнутий кожух. Потім, переводячи погляд із мене на священика і назад, мов не бачив навколо нікого, крім нас, запхнув руку в кишеню й витягнув на світ Божий срібну якусь прикрасу.
— Це в кутку лежало, — розгублено пояснив дядько, — якраз на полиці.
Ще не побачивши її, я вже знала, що це за цяцька.
На шкарубкій дядькові долоні, червоній з морозу, завилася кільцем срібна змія, кусаючи себе за хвіст.
— А чого він так налякався? — стиха спитала я в сусідки, яка з-за дерева визирала, стаючи навшпиньки, аби краще роздивитись. Оступившись, вона ледь не з’їхала з пагорба, і я підтримала її під лікоть.
— Красно дякую, — буркнула сусідка. А тоді пояснила: — Змія на похороні — недобра прикмета.
— Що означає?
— Що душа небіжчиці ся спускаєть в підземний світ, а не зліта на небо.
— Але ж, — заперечила я, — змія несправжня…
— Нема ріжниці.
Ніхто не хотів узяти в дядька срібний браслет, і тоді я підступила ближче, відібрала змію в нього й начепила на зап’ясток. За спиною хтось тихо охнув. Я навіть не повернула голови. Срібна змія вже почорніла від часу й від того, що її давно носили на руці. Хай там як, а вона недовго залишалася без господаря…
Решту похорону зібгали, скоротили, наче людям пекло якомога швидше втекти з цвинтаря. Священик бурмотів молитву. Люди хрестилися оддалік, але ніхто не підходив ближче попрощатись.
Одна я стояла перед гранітною плитою й нестямно дивилася на шпару, а в голові була повна каша. Яким чином браслет міг опинитись у гробівці? Що це той самий браслет, я не мала жодного сумніву. Нутром чула, що це він. Але хтось же мав його сюди підкинути? Чи не вбивця? І коли? І чому саме сюди? Сотня запитань, жодної відповіді.
Поминки були так само зібгані, небагатослівні, все поспіхом, поквапом. Розмістились у хаті моєї тітки, яка мешкала найближче до цвинтаря — тільки спуститись у долину і повернути праворуч. У покою, де колись, ще як я була маленькою і жила моя бабця, стояли дерев’яні величні ліжка, застелені перинами, а стіни були завішані іконами й родинними світлинами (чорно-білими, але розфарбованими фотографом у ненатуральні яскраві кольори, з домальованими померлими на той час родичами), поставили великий стіл, а довкола нього — стільці з високими спинками. Кілька разів нашвидку випили, закусили, мовили пару поквапних слів — і сусіди почали гарячково прощатися, ніби в них хати палають. Щойно попрощалась і втекла перша сусідка, як за нею, мов ошпарені, побігли інші.
За півгодини наша родина зосталася сама, та й та розбрелася хто куди. Сестра з дочкою щось порали в кухні, інша сестра теж із дочкою подалися чогось до крамниці. За столом лишилися хіба ми з тіткою.
— Цьоцю, — заговорила я, наливаючи собі і їй вишнівки, — ви хоч пам’ятаєте Кароліну або її мати Рузю? На цвинтарі баби говорили…