Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.
— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.
— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?
Рудик кахикнув.
— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…
Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.
— Ти ж Данило? Лановий?
— Ага, — визнав той.
— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?
— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.
— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?
— Хіба не можна?
— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?
— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.
— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?
— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.
— Богдан куди забіг?
«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.
— Так з ними ж поїхав!
— Ти чому лишився?
— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.
— І тебе батько самого лишив?
— А що зі мною станеться?
— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!
— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.
Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.
— Кажіть телефон, пані Крук!
Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А події відтак розгорталися стрімко.
Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.
— Там! — палець пані Крук націлився на шафу.
Перш ніж Данило оговтався, Карлик спритно кинувся до неї, рвонув на себе дверцята. Звуки справді лунали з її глибини. Але звідки, якщо там лише хлопчачі спортивні куртки та Богданів рюкзак?..
— Ось! — Карлик підхопив наплічник за лямку.
— Ану, не чіпати! — гаркнув Рудик командирським голосом, і Карлик слухняно простягнув свою здобич йому.
Тепер і Данило розчув: мелодія лунала з надр Богданового наплічника. Від поганого передчуття хлопець навіть втратив можливість рухатися. А тілом побігли холодні мурахи, дарма, що спека довкола.
Навіть не питаючи дозволу, дільничний Рудик розстебнув рюкзак, вивалив його вміст на ліжко поруч із Данилом. Нічого особливого там не було: шкарпетки, чисті шорти, плеєр, два збірники кросвордів, і…
— Мій! — голосно сказала пані Крук, тицяючи пальцем на дорогий мобільний телефон, який лежав серед інших речей.
Хотіла схопити. Та дільничний Рудик легенько ляснув чорнявку по руці. А тоді натиснув на кнопку свого телефону — і Віктор Павлік перестав співати.
— Казала ж вам, пане міліціонер: ось вони — злодії! — переможно заявила пані Крук.
— Бандити, я б сказав навіть, — додав Карлик.
«Погано, — зрозумів Данило. — Ох, як недобре. Просто біда».
Розділ 18
У якому нашим героям лишається обмаль часу на порятунок
Дільничний міліціонер Рудик пройшовся по кімнаті. Кроки широкі, ходив — наче міряв. Ще відзначив Данило: чи йому здалося, чи навмисне, батько рудих близнюків тримається так, аби постійно бути між пані Крук та Карликом.
— Значить, Даниле, ти не знаєш, де твій друг? — знову запитав дільничний.
— Чому не знаю? Знаю, — спокійно відповів той. — Кажу ж — подався з моїм батьком та його другом, бізнесменом Вороненком.
— А телефон цей ти бачив у нього раніше? — палець Рудика націлився на знайдену трубку.
— Ні, не бачив. У Богдана ніколи не було телефону. Ні такого, ні взагалі…
— Вони заодно! — знову втрутилася пані Крук. — Хіба не ясно ще? Цього треба заарештувати! І того, другого, злодюжку малолітнього, сюди тягти!
— Я помітив, як він крутився біля нашої машини, — додав Карлик. — Моя колега залишила в салоні трубку. Казав їй — не лишай, а вона: тут не Київ, тут маленьке селище, чесні люди… Ну, маєте ось…