Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
П’ять із двадцяти важких ваговиків.
Ревіння моторів. Нічна траса та заклякла посеред неї тварюка. Її очі спалахнули при світлі фар.
— Аааааххрррррр!!!
— Лише п’ятеро з двадцяти.
— Прокляття.
— Я можу допомогти вам.
Власник компанії Вантажних перевозок. Сам понад сорок років був за кермом на нічних дорогах. Знав усі голоси, що співають водіям вантажівок. Сам знищив не одного демона, який полював на нічних трасах, і сам тричі був ними вбитий. Він і досі п’є каву з прим’ятого, обпаленого термоса.
— Ти?
— Я, — сказав Алекс.
— А хто ти?
— Я можу допомогти вам.
— Тоді давай.
— Аааааххрррррр!!!
Нічна траса. Чорна оторочка лісу ген аж на видноколі. Фосфорне свічіння вказівників:
Уздовж неї — спалені машини. Слід гальмуючих машин. Діаманти скалок від лобового скла, що вплавилося в палаючий асфальт. Три ваговики супроводу.
Чоловік в одній кабіні з Алексом сказав:
— Стань.
Алекс зупинив машину.
— Далі ти їдеш сам.
Він хряпнув дверцятами й залишився. Разом із ним залишились і ваговики супроводу.
І самотній Алекс за кермом багатотонної машини. Під дзеркалом погойдується брелок — малесенькі сідельця-торбинки. І лише вогники панелі й траса. А посеред неї — величезний нічний звір.
Вогники панелі. Стрілка:
— Сто. Сто п’ятдесят. Сто дев’яносто дев’ять.
— Аааааххрррррр!!!
Назустріч стрибає тварюка…
Алекс, Тнга, Майор Конт і святий Отець Є.
Він давно не вечеряє вдома, точніше не їсть після того, як прокидається перед настанням ночі. Він приходив до тями по дорозі до їхньої квартири, він ставав самим собою лишень після ковтка кави та першої сигарети, викуреної в кухні.
Каву йому найчастіше готувала Інга, вона приїздила трішки раніше.
Вона вмощувалася навпроти, й вони розмовляли. Але вона майже ніколи не допивала своєї кави й ніколи не казала, що майорові сигарети їй вадять.
А потім приїздили Отець Є з Алексом…
— Що далі?
Чотири війни. Ветеран у тридцять три роки.
— Тепер роби, що хочеш.
— Я нічого не хочу.
Він повернувся до Міста, але жити в ньому не зумів. Чужі люди, чужі обличчя. Нікого з тих, хто міг би йому зателефонувати.
Усі його друзі зосталися там. Танкісти загинули, вертолітники згоріли.
І — нікого. Взагалі нікого.
І він купив хату в забутому всіма заміському селищі, яке обросло велетенськими соснами. Здоровенний змучений пес прийшов до нього, тож майор сказав йому:
— Залишайся.
Рік. Від осінніх дощів до осіннього вітру. Ані телевізора, ні книжок, ані жодної газети. Тільки голос приймача, що майор називав його «дитинкою».
— Здоров, дитинко. Ти знову плачеш? Не плач.
Та якось уночі він прокинувся й побачив, що біля його ліжка сидить пес. Він здригався й мовчки вищиряв ікла. Майор уперше посміхнувся до нього й мовив:
— Війна…
Одинадцять злісних тварюк у сусідньому селищі. Галасують люди. Незахищені від тварюк оселі. Руїни поверженої церкви.
І чоловік із псом на околиці селища.
— Рятуйте!
— До-по-мо-жіііть!
— Н-і-і-і-і-і!!!
— Гвааааааалт!
Освітлений сяйвом пожежі, чоловік повільно спрямував гвинтівку на тварюку, що вискочила до нього.
— Бах!
Але його куля обернулась на дим.
— Пхе, — вищирилась тварюка.
— Ба…
— Не так, — мовив Вовк. — Тримай.
І він кинув майорові грудку свинцю — кулю з укарбованим у неї знаком Любові.
— Спробуй тепер.
— Бах! — куля пронизала тьму, залишивши по собі блакитне світіння.
— Бах! — тварюку рознесло на шматки.
— Тепер ступай, — сказав Вовк.
Чоловік із собакою. На околиці селища, де він знову знайшов війну.
Алекс, майор Конт, святий Отець Є та красуня Інга.
Хіба тільки янголи шукають свою любов? Хіба лише діти не знають, де її знайти?
Красуня Інга. Жінка в розкішній машині. Двадцятип’ятирічна леді з виразом презирливої зневаги до свого невдалого життя.
— Так, манекенники, — на глузування Алекса. — Так!
Та ліпше вони, аніж слабкодухий, жалюгідний, з його нещасним:
— Мені знову пощастило.
— Я не хочу втішати слабака. Чоловік має бути сильним. Ні до чого мені намисто із зірок, але хай тільки спробує не принести цукерок!