Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
То ж сьогодні приїхала на черговий прийом, аби послухати лекцію про своє виживання, значимість на цьому світі, перемогу над душевним болем і таке інше. Як правило, вона лягала на диван у кабінеті психолога, заплющувала очі й більшу половину сказаного ним навіть не чула. Зате це були ті короткі миті спокою, коли нічого не турбувало. В самотності так розслабитися не могла. Тиша давила. Навіювала спогади.
Емілія щойно увійшла до квартири після важкого трудового дня, як у двері подзвонили.
«Уляна», — майнула думка. Неохоче повернулася, щоб відчинити.
— Ти? — здивувалася, коли побачила на порозі Власту.
— Я можу увійти? — тихо попросила гостя.
— Чого тобі? — холодно спитала Емілія.
Тарасова винувато опустила голову й не могла видавити з себе ні слова. Запанувала незручна тиша.
— Заходь, — байдуже широко розчинила перед нею двері.
Власта нерішуче увійшла всередину.
— Зараз живеш тут, а що з Антоновою квартирою? — обережно запитала Власта.
— У ній все завмерло, як у Чорнобильській Прип’яті, — важко відповіла Емілія. — Там немає ні руху, ні звуку. Як в останній день, коли ми з дітьми поїхали звідти.
— Я винна перед тобою, — тихо почала, коли сіли з Емілією за круглий стіл. — Пробач, що раніше не знайшла в собі сили прийти.
Емма мовчала й дивилася на подругу якимсь відсутнім поглядом.
— Я намагалася, правда, — спробувала пояснити. — Сиділа під лікарнею, потім під твоїм під’їздом, на роботу приїжджала, але якось не наважувалася.
— Ми ж були близькими, — боляче усміхнулася Емілія. — Що ж так віддалило тебе? Наблизитись боїшся…
— Я про все знала, — зізналася Власта. — Зв'язок між Таїсією й Антоном тягнувся роками. За це ми навіть ворогували з нею. Але відкрити тобі правду не насмілювалася.
— Я не серджуся, — зітхнула Емілія. — Ні на тебе, ні на Антона, ні на Таїсію… — твердо відповіла. — Треба самому навчитися відповідати за свої вчинки. Я ж виходила заміж без любові. Отже, свідомо штовхнула чоловіка в обійми коханки. Сама була за кермом, коли загинули мої діти. Залишила маму саму, хоч бачила, що вона вже на межі…
— Нащо так себе мучиш? — зупинила на Емілії здивований погляд Власта. — Бог залишив тобі життя…
— Залишив, — саркастично відповіла Емма. — Як останньому воїну переможеної армії, щоб мучився спогадами й каявся у гріхах.
— Навіщо ти так? — прошепотіла Тарасова. — Це жорстоко… Що на це каже твій психолог?
— Мучиться зі мною, — іронічно посміхнулася. — Кави будеш?
— Буду, — ствердно кивнула Власта. — А може б тобі іншого лікаря?
— Це зайве, — сухо відповіла Емілія. — Бувають моменти, коли Денис корисні поради дає, — поклала перед Властою чашечку запашної кави. — Як от, наприклад, спробувати відчувати не біль, а глибокий сум. На перший погляд — поняття майже однакові, але відчуття і справді різні. Поки що це в мене слабо виходить, правда, але я намагаюсь. І, знаєш… легшає.
— А ти — справжній воїн, — захоплювалася подругою Власта.
— Останній в полі, — зіронізувала Емілія. — Що залишається? — криво усміхнулася.
Почуття від зустрічі з подругою Власті важко було описати: захоплення силою волі, витримкою, внутрішньою мужністю…
Коли прийшла до квартири Емілії — не знаходила слів, щоб утішити вбиту горем жінку. А вийшло навпаки: Емма в якійсь мірі заспокоювала Власту. Дала зрозуміти, що не сердиться. Цінує їхню дружбу й рада бачити.
Тарасова зупинилася на набережній. Задивилася на чорну нічну ріку.
«Вода, як життя, — подумала. — Коли вітру немає — блищить, манить спокійною гладдю. А коли здіймається буря — все ламає на своєму шляху. Безпощадна стихія… Не кожен здатен пережити наслідки…»
— Ти вдома? — почула з коридору радісний голос Уляни Емілія. Вона якраз дописувала замовлений переклад.
— А ти вже заходиш без дзвінка? — по-доброму здивувалася Емма.
— Дивись, що я принесла, — проігнорувала кинуту репліку Мостова й повісила на шафу довгий чорний чохол. — Заплющ очі.
Емілія ліниво підперла голову рукою.
Уляна розстібнула довгу блискавку й витягла симпатичне плаття.
— Навіщо це? — підозріло покосилася Емілія. — Шумних компаній я не люблю, — відразу попередила.
— Ми з Ігорем запрошуємо тебе у театр на лівому березі. Відмови не приймаються.
Емма повільно встала й підійшла до вікна, даючи зрозуміти, що пропозиція недоречна.
— Це не якась комедія, — обняла її за плечі Уляна. — А дуже зворушлива вистава. Прошу… не відмовляй. Ігор так старався.