Перстень Борджіа

— Це кажете ви, — мовив учений аскет патер Люго.

— Так, це кажу я, — затято повторив юний кардинал.

— Тоді ви добре зробите, якщо більше ніколи не повторюватимете цього, — мовив учений аскет. — Бо такими думками видаєте, що ви дилетант, зодягнутий у пурпурову сутану. Запам’ятайте, молодий чоловіче, що сила нашої церкви, яка здоровою прожила шістнадцять століть свого існування, залежить цілком і виключно від того, що інформацію, яку вона приймає і всотує, залишає для себе і нікому її не віддає.

— То що, у Ватікані не підслуховують за дверима? — гнув своєї юний кардинал, мляво намагаючись іронізувати.

— У Ватікані дуже багато підслуховують за дверима, — відповів учений аскет. — Я не перебільшую, стверджуючи, що ніде у світі стільки не підслуховують за дверима, як, власне, там. Але хто підслуховує за дверима? Виключно духовні особи, побожні службовці святої курії, а вони або мовчать про почуте за тими дверима, або ж діляться цим з особами, рівними собі, але ніколи не розтрублять про це по всьому світу. Цих побожних слухачів за дверима ми можемо успішно порівняти з колами на поверхні води від кинутого каменя. Чим більший камінь, то більше кіл; чим важливіша справа обговорюється, то більше таємних слухачів; і це правильно, бо справді бажано, щоб речі важливі стали відомі більшій кількості зацікавлених, ніж речі несуттєві; двічі правильно, бо людина, яка підслуховує за дверима, слухає уважніше й інтелігентніше, ніж та, до якої промовляють з–за кафедри. Ватіканські слухачі за дверима — це професійні слухачі за дверима; і чим більша таємниця, то більша є запорука, що її не видадуть. Ті, хто підслуховує за дверима, не дають підслуховувати стороннім. Так вони довідуються про багато–багато цікавих і великих таємниць, але ніколи не трапляється, що раптом хтось із них побіжить до своєї кумасі і все їй, вибачте за грубий, але влучний вислів, виляпає. Отож я кажу це вам і втаємничую вас у це, Illustrissime, адже врешті–решт і всупереч усьому ви є особою духовною. І у світлі цих даних ви не можете зробити нічого іншого, як посміятися із задуму чудового Петра Куканя, котрий збирається з коренем вирвати з землі прадавню інституцію, що за півтора тисячоліття свого існування навчилася такого, у чому він, юнак у всьому іншому всебічно обдарований і блискучий, нічогісінько не тямить, а саме: вміння мовчати. Отож ми, Illustrissime, більш–менш домовилися. А поки що ми зачекаємо, коли наш прекрасний подеста Джербіно завітає до нас зі своїм тижневим звітом, що, як правило, відбувається в четвер о десятій ранку, хвилина в хвилину. Кажу, що ми зачекаємо на його візит, бо якби ми по нього послали, якби, як мовиться офіційно, викликали його сюди, це могло б збудити чиюсь особливу цікавість, а в таких речах не треба будити особливої цікавості. Аж тоді, коли згаданий, вельми надійний Джербіно, як завжди, з’явиться у моєму кабінеті, ми докладно настановимо його на ту подвійну роль, яку він має зіграти. Граф ді Монте К’яра обрав його радником і посередником між островом і Страмбою. Отже, Джербіно нехай удає, що він заодно з графом, нехай буде старанним і послужливим, нехай сипле мудрими думками, це йому, старому лисові, буде зовсім не важко, адже він пройшов вогонь, воду і мідні труби. Зрештою, нехай запропонує графові якийсь конкретний план, як найкраще втілити його загарбницькі заміри, і нехай граф цілком і повністю переконається, що ви, Illustrissime, підтримуєте його всією своєю душею і серцем і що ми, духовенство, не маємо про всю цю справу жодного уявлення; нехай він таким чином водить його за ніс і нехай звітує нам про свої демарші. Нічого іншого, гадаю, нам поки що не варто робити. Це все, Illustrissime; твердо переконаний, що ви, як належить, знову набули необхідної душевної рівноваги, адже бачите, що справа графа ді Монте К’яра в надійних руках і на правильному шляху.