Перстень Борджіа

— У мене є щось краще, люба тітонько. Ось тут у кишені лежать його відрізані статевий орган, вуха й ніс.

І поплескав кінчиками пальців по правому боці.

Це був жарт, треба визнати, блискучий, але такий по–чоловічому грубий, що делікатні жінки, перед якими він його промовив і яких мав розважити, його не зрозуміли, а сприйняли поважно: придворні дами з вереском утекли до найдальшого кутка покою, де збилися до купи, повитягавши зморшкуваті шиї й жадібно порозплющувавши очі, а герцогиня–вдова з порожевілим лицем спустила ноги з канапи, на якій сиділа.

— Невже, — мовила вона з зацікавленням. — І хто б ти про вас сказав, що ви такий молодчина. Покажіть.

Юний кардинал злякався. «Боже ж ти мій, це неможливо», — подумав він.

— Та що ви, тітонько, — сказав він, даремно намагаючись усміхнутися, — чи ж ви не розумієте жартів. Як би це я, духовна особа, міг позбавити свого ласкавого й уважного господаря того найціннішого, що він має?

Безнадійно вимовляючи ці слова, він помітив, як обличчя тітоньки і придворних дам видовжуються від розчарування.

— Чи не були б ви, люба тітонько, такі ласкаві й не попросили своїх дам залишити нас віч–на–віч? Я маю вам сказати дещо секретне.

Герцогиня–вдова мовчки, недбалим жестом, мовби відганяючи муху, випровадила своїх дам з покою. Вони потяглися, спотикаючись і наштовхуючись одна на одну. Зовсім не дбаючи про вимоги етикету. Щоправда, часи, коли страмб–ський двір мав свого власного maître des cérémonies[10], належали, як каже поет, до безповоротного минулого.

— Ну, кажіть, — мовила герцогиня–вдова юному кардиналові. — Що ж секретного ви хочете мені повідомити? Що мені скажете такого, що могло б мене зацікавити?

З цих слів овдовілої герцогині війнуло такою холодною погордою до істоти, яка видає себе за чоловіка, але не може заклятому ворогові відрізати ні голови, ні чогось іншого, ще й дозволяє собі з цього приводу вульгарні жарти, що юний кардинал міг би надовго занепасти духом, але він, на щастя, саме був надто зайнятий, щоб з належною увагою слухати мову своєї тітоньки: навшпиньках, тітчин голос притлумлював його ходу, він підійшов до дверей у сусідню кімнату і різко їх відчинив. Дві придворні дами, скрикнувши, впали головами у кімнату, третя, четверта і п’ята втримали рівновагу і кинулися навтіки, розгублено повискуючи, цвіркочучи й підносячи сукні, наче збираючись перестрибувати через калюжі.