Перстень Борджіа

Секретар папи, який робив собі замітки золотим писаль–цем на восковій табличці, опустив обидві руки і вклонився.

— Ваша святість наказала, і бажання Вашої святості буде виконане, — сказав він.

Папа подивився примруженими очицями на юного кардинала Гамбаріні.

— Ти вдоволений? — запитав він.

— Я захоплений і приголомшений мудрістю і — якщо смію так висловитися — професійною дипломатичною майстерністю Вашої святості. Справді, це єдиний спосіб зірвати Куканеві наміри і знешкодити його, при цьому він, навіть залишившись у живих, ніколи не довідається, хто це скоїв.

— Що тобі, cardellino, важливо, я можу собі уявити, — сказав папа і обернувся до свого секретаря, який досі стояв біля його крісла. — Ще щось? — запитав він.

— Чи Ваша святість бажає, — запитав секретар, — аби до листа було долучено якийсь подарунок?

— Звичайно, — відповів папа. Трохи поміркував, тоді подав секретареві перстень Борджіа, який досі тримав у руці. — Оце буде саме воно, — сказав він усе ще на своєму сієнському діалекті.

Переляканий юний кардинал Гамбаріні не втримався і зашепотів поблідлими устами: — Ma… що значить: але…

— Що за «ма», cardellino? — запитав папа. — Що ти тут мекаєш? Либонь, хочеш сказати, що це твій перстень? Помилка, приятелю. Наскільки я пригадую, а пам’ять у мене добра, свою кардинальську шапочку ти отримав за те, що поступився усім своїм спадком по батькові Святому престолові. А цей перстень, якщо я не помиляюся, є частиною того спадку. Чи, може, ні? Чи, може, ти вже кардиналом наскладав на нього зі своєї мізерної платні й купив?

Пригнічений юний кардинал мовчав і червонів.

— Ну? — наполягав папа. — Ти успадкував його від батька чи купив за свої скромні заощадження?

— Успадкував, — сказав юний кардинал. — Але я гадав… я дозволив собі припустити…

— Що дозволив собі припустити?

— Що домовленість, про яку згадала Ваша святість, стосується лише нерухомості, — відповів юний кардинал.

— А я дозволю собі припустити, що вона стосується всього, і рухомого майна теж, — сказав папа. — І коли я як заступник Бога на цій землі щось припускаю, це не припущення, а певність.

— Запевняю Вашу святість, що це непорозуміння, викликане тим, що я висловився плутано й необдумано, — мовив юний кардинал. — Мені йдеться не про власність на цей перстень, мені йдеться про те, що коли Кукань побачить цей перстень на султановій руці і коли султан, не дай Боже, до того ж скаже, що отримав його від Вашої святості, він одразу зрозуміє, що трапилося, як трапилося і…

— …і хто його знову, не знаю вже вкотре, зрадив, — закінчив папа. — Але заспокойся, приятелю. По–перше, не можна припустити, що бідолаха Кукань вийде живим з цієї халепи, та якби він таки вийшов з неї живим, я навіть при найбільшому напруженні фантазії не можу собі уявити, як може відбутись його зустріч із султаном, та ще й щоб султан на додаток розповідав про походження своїх коштовностей. Проте якщо неправдоподібним поворотом фортуни до чогось такого все–таки дійде, ceterum autem cen–seo[13], що ти, негіднику, цілком заслужив на це.